“Волоцюги Дгарми” Керуака, розділ 5

5

І це було відображенням поглядів Джафі щодо жінок і кохання. Я забув зазначити, що того ж пізнього вечора, коли до нього заходив каменезнавець, приходила також і дівчина, одразу ж опісля нього, білявка в гумових чоботях та тибетській накидці з дерев’яними гудзиками, серед розмови вона зокрема зацікавилась сходженням на Маттерхорн, яке ми запланували, вона питала: «А можна із вами?», бо й сама була альпіністкою.

— Авжеж, — відповів їй Джафі голосом, що прорізався в нього  лише для жартів, глибокою голосною імітацією його знайомого лісоруба з Північного Заходу, старого Барні Баєрса, рейнджера, — Авжеж, хо’ із нами й ми всі там тя виграєм на висоті в десять тищ, — сказане дуже буденно й кумедно, це викликало у дівчини не переляк, а цікавість. Зараз же він притяг цю дівчину сюди, цю Принцесу, вже була майже восьма, стемішало, я і Алва тихо сьорбали чай, читали або друкували вірші, аж тут до двору увірвалася пара велосипедів: прибули Джафі й Принцеса. Принцесам мала сірі очі, золоте волосся та вроду далеко не на її двадцять років. Варто лише одне сказати: щодо сексу та чоловіків вона була навіжена, тож вмовити її грати в ябьюм не завдало Джафі жодного клопоту.

— Чи ти, Смітті, чув про ябьюм? — промовив він так само гулко та зично, у своїх чоботях, з Принцесою під рукою. — Я й Принцеса зара’ все вам покажемо.

— Згода, — сказав я, — що б це не було.

При цьому Принцесу я знав вже давно, рік тому у Місті на ній просто сказився. Те що вона зустріла Джафі та божевільно в нього закохалась є черговим бридким збігом обставин, через який вона тепер робила все що він тільки скаже. Зазвичай, коли приходили гості, я робив червону гарну імлу, натягаючи на абажур свою червону бандану та вимикаючи усе верхнє світло, аби у такій атмосфері сидіти, цмулити вино та вести всілякі розмови. Цього разу я також зробив світло та відійшов на кухню аби захопити вино, а вже коли повернувся, не повірив своїм очам, бо Джафі із Алвою вже роздяглися та розкидали речі кімнатою, в якій білосніжна Принцесса сяяла немов захід сонця у особливій червоній пітьмі.

— Що за чорт, — мовив я.

— Ябьюм, Смітті, — відповів Джафі та сів на подушку у позу лотоса, вказавши Принцесі сісти на себе зверху. Принцеса його послухалась, вони обійнялися за плечі та якусь мить тихо сиділи, дивлячись одне одному в очі. Джафі не вказував хвилювання чи сорому, у своїй незрівнянній формі він просто сидів, наче так має бути. — Це практикують в тибетських храмах. Свята церемонія проводиться під молитовний спів жерців, що читають «Ом Мані Падме Хум», в буквальному значенні «Амінь, Блискавка в Пітьмі Пустки». Я тут блискавка, а Принцеса, ясна річ — пустка.

— І як їй? — вигукнув я у глибокому відчаї, бо так ідеалістично страждав за нею рік тому, мав довгі години вагань із сум’яттям, гадаючи, чи варто її спокушати — різниця у віці тощо.

— О, це так приємно, — відповіла Принцеса, — сам спробуй.

— Я навіть не зможу так сісти, — Джафі зайняв повну позу лотоса, в якій обидві стопи лежать на колінах.

Алва на матраці в цю мить саме намагався вигнути догори свої ноги і розкорячитися на кшталт Джафі, але ось вже не витримав того навіть його взірець — ноги Джафі втомилися і вони разом із Принцесою рухнули вниз на матрац, де разом із Алвою зразу почали дослідження територій.
А я досі не йняв у це віри.

— Роздягайся і йди до нас, Смітті! — та окрім всього, крім почуттів до Принцеси, я вже цілий рік свідомо дотримувався целібату, маючи переконання, що хтивість як причина народження є також причиною смерті а разом із тим — страждання. Через це я цілком серйозно дійшов до сприйняття бажання як чогось огидного та жорстокого.

«Мила дівчина могилу риє» — казав я собі щоразу, коли під час перебування у Мехіко проводжав мимоволі поглядом якусь місцеву  кралю. Відторгнення активної хтивості дало мені таке бажане нове життя в цілковитому спокої. Саме тому все це зараз для мене було поза всяких меж. Роздягатись я і досі боявся; не кажучи вже про те, що навіть ідея займатися цим за чиєїсь присутності, тим більше — іншого чоловіка, мені ніколи не була до вподоби. 

Джафі ж було по цимбалах, вже невдовзі він старанно задовольняв Принцесу, пізніше підмінений Алвою (із вип’яченими в червоне світло серйозними великими очима, десь із таким само виразом він читав нещодавно вірші). І вже тоді я наважився:

— Можна взяти тебе за руку?

— Та ж прошу, вперед.

Я ліг у одязі на підлогу та цілував її руку, від долоні все вище до тіла, а Принцеса ледве не до сліз сміялась від такої до себе уваги водночас від нас утрьох. Спокій мого буддистського утримання було розбито ущент.

— Смітті, не довіряй жодним філософіям чи суспільним устроям, у яких заборонений секс, — сказав Джафі зі знанням справи. По завершенню він сів в позу лотоса та крутив собі «Bull Durham» (ці його самокрутки — частина «простого життя»). Потому голі й веселі всі разом ми варили каву, а Принцеса вляглась на кухонній підлозі обхопивши руками коліна, просто так, із нічого. Коли ми із нею разом пізніше приймали ванну, нам було чути як Алва та Джафі дискутують у сусідній кімнаті про ритуальні оргії, що влаштовують Дзен-Шаленці.

— Гей, Принцесо, а що як нам взятись за це на постійній основі? Наприклад, щочетверга? — крикнув з-за стіни Джафі.
А принцеса із ванної:

— Згода. — Кажу ж, їй направду подобалось, вона мені сказала: — Ти знаєш, я почуваюсь матір’ю всіх речей, що має піклуватися про діток. 

— Ти й сама ще прекрасне дитя.

— Ні, я давня матінка землі, Бодгісаттва, — звісно, вона дивакувата, та почувши це «Бодгісаттва», я зрозумів, наскільки Принцеса наслідує переконання Джафі, в силу своєї статі вбачаючи для себе в буддизмі виключно шлях церемоній подібних на гру в Ябьюм. Разом із тим, все було гаразд.

Невимовно задоволений Алва був згоден на «щочетверга», навіть я б тепер це підтримав.

— Алва, Принцеса каже, наче вона — Бодгісаттва.

— І правда… 

— Каже, вона мати всього.

— Жінки-Бодгісаттви Тибету та інколи Давньої Індії були святими наложницями в храмах, — промовив Джафі, — або ритуальних печерах, у яких вони медитували та народжували гідних. Там люди обох статей постилися, медитували, збиралися на свята, на яких разом їли, пили, спілкувалися, блукали світом, у сезон дощів жили у віхарах, а у посуху просто надворі, щодо сексу проблем в них не було, що я й люблю у релігіях Сходу. І в індіанців Америки також… Знаєте, ще малим в Орегоні я не вважав себе американцем, бо вони повні провокативних ідеалів, сексуальних репресій, понурих та сірих газетних цензур щодо усіх справжніх людських чеснот, лише із пізнанням буддизму я зрозумів нарешті, що лише за помилки й гріхи, скоєні мною сторіччя тому, я покинутий у ці скорботні терени існування та народжений у Америці, де нікому не стане за щастя віра у щось, аж надто — свободу. Тому я завжди і симпатизував волелюбцям — Західним анархістам, героям часів Еверетської бойні або… — що привело до довгих серйозних дискусій щодо персоналій, після чого Принцеса одяглась та відбула разом із Джафі додому на велосипедах, залишивши мене й Алву сидіти один перед одним у сутінках червоного світла.

— Рею, ти знаєш, Джафі — найкрутіший, найдичайший і найшаленіший кльовий кошак із усіх нам відомих. За два роки тут я не зустрічав нікого зі справжнім знанням, дійсно сяючим розумом, я було вже впав у відчай, а тут він — найсправжніший герой Західного Узбережжя! Разом із усіма чеснотами, зі сходознавством, Паундом, пейотом, візіями, бгікку та цим його альпінізмом — вау! — Джафі Райдер — новий герой для культури цілої Америки.

— Він шалений! — погодився я. — Ще із хвилинами тихого суму, в які він майже завжди сидить мовчки…

— Хе, цікаво, що із ним стане.

— Гадаю, те ж, що і з Ханьшанем — самітницьке життя у горах зі складанням віршів на стінах та виведенням строчок на скелях, які на вході до своєї печери він декламуватиме натовпам візитерів.

— А може він піде в Голлівуд зніматись у кіно, говорив же мені: «Алва, знаєш, а я про акторство й не думав, хоча здатен на все, розумієш, просто не намагався». Я вірю, що він справді здатен. Бачив, як за ним в’ється Принцеса?

— О, так.

Поки Алва вкладався спати пізніше тієї ночі я сидів у саду під деревом та дивився вгору на зорі, мружачись у медитації в спробах заспокоїти себе й повернути свідомість до норми.

Алва, так і не заснувши, вийшов до мене та влігся поруч на газоні. Із поглядом до неба він мовив:

— Від величі хмар у цій пітьмі з одного погляду розумієш, у якому світі існуєш.

— Із заплющеними очима ти здатен побачити більше.

— Ой, я цього не розумію, — відповів він із роздратуванням. Його завжди нервували мої повчання про екстаз Самадгі, який приходить, коли ти зупиняєш рух своєї свідомості споглядаючи із заплющеними очима щось подібне до безкрайніх вібруючих потоків Енергії, що займають місце ілюзорних образів фізичного світу. Якщо ви з цим не згодні — до зустрічі за мільярд років, коли зможете це спростувати, бо чим є для нас час. — А ти не думав, що набагато легше як Джафі — мати дівчат, навчатись, насолоджуватися життям, а не тупо сидіти під деревом?

— Ніа, — відповідаю, дійсно переконаний в тому, що і Джафі із цим був би згоден, — Все, чим займається Джафі — лиш розваги серед пустки.

— Як на мене, то це неправда.

— А для мене це чиста правда. Ми наступного тижня із Джафі підемо разом у гори. Я тобі потім перекажу все, як з’ясую та переконаюся.

— Що ж (зітхання), а я посилаю до пекла весь цей ваш буддизм, залишаючись Алвою Ґолдбуком і все з тим, і більше не треба.

— Колись ти про це пошкодуєш. Як ти не розумієш: шість твоїх органів чуття дурять тебе і ти вважаєш, що крім них нічого немає, крім того зовнішнього світу, який ти здатен відчути. Якби не твої очі — ти би мене не бачив. Без вух цей літак не почути, без носу — не пахне м’ята. Лише язик тобі вкаже різницю між смаками А і Б. Не відчути без тіла Принцесу. Насправді ж мене немає, нема літака, принцеси, розуму — ніц немає, невже ти хочеш надалі щохвилини зі свого життя залишатися пошитим у дурні?

— Так, це — саме те, чого хочу. І я дуже вдячний Богові, що це все вийшло із нічого.

— Ось тобі дві новини: вийти з нічого може сама лише Дгармакайя, тіло Істинного Сенсу, нічого ж — це наші розмови. Тепер я піду до ліжка.

— Знаєш, інколи в твоїх словах видніється спалах просвітлення, та повір, я просвітлююсь більше від Принцеси, ніж від тих слів.

— Блядина, твоє просвітлення йде від тупої плоті.

— Так, і блуд — моє спасіння!

— Що є спасіння та близькість?

— Кінчай з цим та почни вже жити!

— Щоб тебе, колись я також був жалюгідним та хапався за все у спасіння, зовсім як ти зараз, Алво. Тобі б лише бігти й злягатись, підхопити якусь хворобу та проволочитися у Сансарі, ти — вічно їбане м’ясо, ось в чому твоя доля, гадаю.

— Не добре це. Намагаючись жити як мають, всі навколо страждають та плачуть. Твій буддизм доведе тебе, Рею, ти вже починаєш боятися зняти одяг для простої здорової оргії.

— Але ж я таки роздягся?

— Ти ж вагався, коли… ой, забудьмо.

Поки Алва пішов спати я сидів замруживши очі та думав: «Думки зникають», і через процес міркування думки ніяк не зникали, проте мене накрила радість з усвідомленням всіх пертурбацій лише як сну, що скінчився, тож я не маю хвилюватись про те, що робив зовсім не «Я», моя молитва до Бога, або Тахагату, просила достатньо часу, мудрості й сили, аби передати свій досвід (на що я не здатен досі) людям, які б із цими знаннями не впадали у відчай. Живим створінням стара деревина висилася наді мною. У травах саду сопіла миша. Дахи Берклі звідси виглядали як щити жалюгідного м’яса, що прикривають скорботних привидів від нескінченності неба над ними, такого для них страшного, аби підняти свій погляд. До того часу, як я пішов спати, Принцеса разом із відчаєм мене вже не турбували, рівно як вона із чиїмось несхваленням, діставши задоволення, я добре відіспався.

І це було відображенням поглядів Джафі щодо жінок і кохання. Я забув зазначити, що того ж пізнього вечора, коли до нього заходив каменезнавець, приходила також і дівчина, одразу ж опісля нього, білявка в гумових чоботях та тибетській накидці з дерев’яними ґудзиками, серед розмови вона зокрема зацікавилась сходженням на Маттерхорн, яке ми запланували, вона питала: «А можна із вами?», бо й сама була альпіністкою.

— Авжеж, — відповів їй Джафі голосом, що прорізався в нього  лише для жартів, глибокою голосною імітацією його знайомого лісоруба з Північного Заходу, старого Барні Баєрса, рейнджера, — Авжеж, хо’ із нами й ми всі там тя виграєм на висоті в десять тищ, — сказане дуже буденно й кумедно, це викликало у дівчини не переляк, а цікавість. Зараз же він притяг цю дівчину сюди, цю Принцесу, вже була майже восьма, стемішало, я і Алва тихо сьорбали чай, читали або друкували вірші, аж тут до двору ввірвалася пара велосипедів: прибули Джафі й Принцеса. Принцесам мала сірі очі, золоте волосся та вроду далеко не на її двадцять років. Варто лише одне сказати: щодо сексу та чоловіків вона була навіжена, тож вмовити її грати в ябьюм не завдало Джафі жодного клопоту.

— Чи ти, Смітті, чув про ябьюм? — промовив він так само гулко та зично, у своїх чоботях, з Принцесою під рукою. — Я й Принцеса зара’ все вам покажемо.

— Згода, — сказав я, — що б це не було.

При цьому Принцесу я знав вже давно, рік тому у Місті на ній просто сказився. Те що вона зустріла Джафі та божевільно в нього закохалась є черговим бридким збігом обставин, через який вона тепер робила все що він тільки скаже. Зазвичай, коли приходили гості, я робив червону гарну імлу, натягаючи на абажур свою червону бандану та вимикаючи усе верхнє світло, аби у такій атмосфері сидіти, цмулити вино та вести всілякі розмови. Цього разу я також зробив світло та відійшов на кухню аби захопити вино, а вже коли повернувся, не повірив своїм очам, бо Джафі із Алвою вже роздяглись та розкидали речі кімнатою, в якій білосніжна Принцесса сяяла немов захід сонця у особливій червоній пітьмі.

— Що за чорт, — мовив я.

— Ябьюм, Смітті, — відповів Джафі та сів на подушку у позу лотоса, вказавши Принцесі сісти на себе зверху. Принцеса його послухалась, вони обійнялися за плечі та якусь мить тихо сиділи, дивлячись одне одному в очі. Джафі не вказував хвилювання чи сорому, у своїй незрівнянній формі він просто сидів, наче так має бути. — Це практикують в тибетських храмах. Свята церемонія проводиться під молитовний спів жерців, що читають «Ом Мані Падме Хум», в буквальному значенні «Амінь, Блискавка в Пітьмі Пустки». Я тут блискавка, а Принцеса, ясна річ — пустка.

— І як їй? — вигукнув я у глибокому відчаї, бо так ідеалістично страждав за нею рік тому, мав довгі години вагань із сум’яттям, гадаючи, чи варто її спокушати — різниця у віці тощо.

— О, це так приємно, — відповіла Принцеса, — сам спробуй.

— Я навіть не зможу так сісти, — Джафі зайняв повну позу лотоса, в якій обидві стопи лежать на колінах.

Алва на матраці в цю мить саме намагався вигнути догори свої ноги і розкорячитися на кшталт Джафі, але ось вже не витримав того навіть його взірець — ноги Джафі втомилися і вони разом із Принцесою рухнули вниз на матрац, де разом із Алвою зразу почали дослідження територій.
А я досі не йняв у це віри.

— Роздягайся і йди до нас, Смітті! — та окрім всього, крім почуттів до Принцеси, я вже цілий рік свідомо дотримувався целібату, маючи переконання, що хтивість як причина народження є також причиною смерті а разом із тим — страждання. Через це я цілком серйозно дійшов до сприйняття бажання як чогось огидного та жорстокого.

«Мила дівчина могилу риє» — казав я собі щоразу, коли під час перебування у Мехіко проводжав мимоволі поглядом якусь місцеву  кралю. Відторгнення активної хтивості дало мені таке бажане нове життя в цілковитому спокої. Саме тому все це зараз для мене було поза всяких меж. Роздягатись я і досі боявся; не кажучи вже про те, що навіть ідея займатися цим за чиєїсь присутності, тим більше — іншого чоловіка, мені ніколи не була до вподоби. 

Джафі ж було по цимбалах, вже невдовзі він старанно задовольняв Принцесу, пізніше підмінений Алвою (із вип’яченими в червоне світло серйозними великими очима, десь із таким само виразом він читав нещодавно вірші). І вже тоді я наважився:

— Можна взяти тебе за руку?

— Та ж прошу, вперед.

Я ліг у одязі на підлогу та цілував її руку, від долоні все вище до тіла, а Принцеса ледве не до сліз сміялась від такої до себе уваги водночас від нас утрьох. Спокій мого буддистського утримання було розбито ущент.

— Смітті, не довіряй жодним філософіям чи суспільним устроям, у яких заборонений секс, — сказав Джафі зі знанням справи. По завершенню він сів в позу лотоса та крутив собі «Bull Durham» (ці його самокрутки — частина «простого життя»). Потому голі й веселі всі разом ми варили каву, а Принцеса вляглась на кухонній підлозі обхопивши руками коліна, просто так, із нічого. Коли ми із нею разом пізніше приймали ванну, нам було чути як Алва та Джафі дискутують у сусідній кімнаті про ритуальні оргії, що влаштовують Дзен-Шаленці.

— Гей, Принцесо, а що як нам взятись за це на постійній основі? Наприклад, щочетверга? — крикнув з-за стіни Джафі.
А принцеса із ванної:

— Згода. — Кажу ж, їй направду подобалось, вона мені сказала: — Ти знаєш, я почуваюсь матір’ю всіх речей, що має піклуватися про діток. 

— Ти й сама ще прекрасне дитя.

— Ні, я давня матінка землі, Бодгісаттва, — звісно, вона дивакувата, та почувши це «Бодгісаттва», я зрозумів, наскільки Принцеса наслідує переконання Джафі, в силу своєї статі вбачаючи для себе в буддизмі виключно шлях церемоній подібних на гру в Ябьюм. Разом із тим, все було гаразд.

Невимовно задоволений Алва був згоден на «щочетверга», навіть я б тепер це підтримав.

— Алва, Принцеса каже, наче вона — Бодгісаттва.

— І правда… 

— Каже, вона мати всього.

— Жінки-Бодгісаттви Тибету та інколи Давньої Індії були святими наложницями в храмах, — промовив Джафі, — або ритуальних печерах, у яких вони медитували та народжували гідних. Там люди обох статей постилися, медитували, збиралися на свята, на яких разом їли, пили, спілкувалися, блукали світом, у сезон дощів жили у віхарах, а у посуху просто надворі, щодо сексу проблем в них не було, що я й люблю у релігіях Сходу. І в індіанців Америки також… Знаєте, ще малим в Орегоні я не вважав себе американцем, бо вони повні провокативних ідеалів, сексуальних репресій, понурих та сірих газетних цензур щодо усіх справжніх людських чеснот, лише із пізнанням буддизму я зрозумів нарешті, що лише за помилки й гріхи, скоєні мною сторіччя тому, я покинутий у ці скорботні терени існування та народжений у Америці, де нікому не стане за щастя віра у щось, аж надто — свободу. Тому я завжди і симпатизував волелюбцям — Західним анархістам, героям часів Еверетської бойні або… — що привело до довгих серйозних дискусій щодо персоналій, після чого Принцеса одяглась та відбула разом із Джафі додому на велосипедах, залишивши мене й Алву сидіти один перед одним у сутінках червоного світла.

— Рею, ти знаєш, Джафі — найкрутіший, найдичайший і найшаленіший кльовий кошак із усіх нам відомих. За два роки тут я не зустрічав нікого зі справжнім знанням, дійсно сяючим розумом, я було вже впав у відчай, а тут він — найсправжніший герой Західного Узбережжя! Разом із усіма чеснотами, зі сходознавством, Паундом, пейотом, візіями, бгікку та цим його альпінізмом — вау! — Джафі Райдер — новий герой для культури цілої Америки.

— Він шалений! — погодився я. — Ще із хвилинами тихого суму, в які він майже завжди сидить мовчки…

— Хе, цікаво, що із ним стане.

— Гадаю, те ж, що і з Ханьшанем — самітницьке життя у горах зі складанням віршів на стінах та виведенням строчок на скелях, які на вході до своєї печери він декламуватиме натовпам візитерів.

— А може він піде в Голлівуд зніматися у кіно, говорив же мені: «Алва, знаєш, а я про акторство й не думав, хоча здатен на все, розумієш, просто не намагався». Я вірю, що він справді здатен. Бачив, як за ним в’ється Принцеса?

— О, так.

Поки Алва влягався спати пізніше тієї ночі я сидів у саду під деревом та дивився вгору на зорі, мружачись у медитації в спробах заспокоїти себе й повернути свідомість до норми.

Алва, так і не заснувши, вийшов до мене та влігся поруч на газоні. Із поглядом до неба він мовив:

— Від величі хмар у цій пітьмі з одного погляду розумієш, у якому світі існуєш.

— Із заплющеними очима ти здатен побачити більше.

— Ой, я цього не розумію, — відповів він із роздратуванням. Його завжди нервували мої повчання про екстаз Самадгі, який приходить, коли ти зупиняєш рух своєї свідомості споглядаючи із заплющеними очима щось подібне до безкрайніх вібруючих потоків Енергії, що займають місце ілюзорних образів фізичного світу. Якщо ви з цим не згодні — до зустрічі за мільярд років, коли зможете це спростувати, бо чим є для нас час. — А ти не думав, що набагато легше як Джафі — мати дівчат, навчатись, насолоджуватися життям, а не тупо сидіти під деревом?

— Ніа, — відповідаю, дійсно переконаний в тому, що і Джафі із цим був би згоден, — Все, чим займається Джафі — лиш розваги посеред пустки.

— Як на мене, то це неправда.

— А для мене це чиста правда. Ми наступного тижня із Джафі підемо разом у гори. Я тобі потім перекажу все, як з’ясую та переконаюсь.

— Що ж (зітхання), а я посилаю до пекла весь цей ваш буддизм, залишаючись Алвою Ґолдбуком і все з тим, і більше не треба.

— Колись ти про це пошкодуєш. Як ти не розумієш: шість твоїх органів чуття дурять тебе і ти вважаєш, що крім них нічого немає, окрім того зовнішнього світу, який ти здатен відчути. Якби не твої очі — ти би мене не бачив. Без вух цей літак не почути, без носу — не пахне м’ята. Лише язик тобі вкаже різницю між смаками А і Б. Не відчути без тіла Принцесу. Насправді ж мене немає, нема літака, принцеси, розуму — ніц немає, невже ти хочеш надалі щохвилини зі свого життя залишатися пошитим у дурні?

— Так, це — саме те, чого хочу. І я дуже вдячний Богові, що це все вийшло із нічого.

— Ось тобі дві новини: вийти з нічого може сама лише Дгармакайя, тіло Істинного Сенсу, нічого ж — це наші розмови. Тепер я піду до ліжка.

— Знаєш, інколи в твоїх словах видніється спалах просвітлення, та повір, я просвітлююсь більше від Принцеси, ніж від тих слів.

— Блядина, твоє просвітлення йде від тупої плоті.

— Так, і блуд — моє спасіння!

— Що є спасіння та близькість?

— Кінчай з цим та почни вже жити!

— Щоб тебе, колись я також був жалюгідним та хапався за все у спасіння, зовсім як ти зараз, Алво. Тобі б лише бігти й злягатись, підхопити якусь хворобу та проволочитися у Сансарі, ти — вічно їбане м’ясо, ось в чому твоя доля, гадаю.

— Не добре це. Намагаючись жити як мають, всі навколо страждають та плачуть. Твій буддизм доведе тебе, Рею, ти вже починаєш боятися зняти одяг для простої здорової оргії.

— Але ж я таки роздягся?

— Ти ж вагався, коли… ой, забудьмо.

Поки Алва пішов спати я сидів замруживши очі та думав: «Думки зникають», і через процес міркування думки ніяк не зникали, проте мене накрила радість з усвідомленням всіх пертурбацій лише як сну, що скінчився, тож я не маю хвилюватись про те, що робив зовсім не «Я», моя молитва до Бога, або Тахагату, просила достатньо часу, мудрості й сили, аби передати свій досвід (на що я не здатен досі) людям, які б із цими знаннями не впадали у відчай. Живим створінням стара деревина висилася наді мною. У травах саду сопіла миша. Дахи Берклі звідси виглядали як щити жалюгідного м’яса, що прикривають скорботних привидів від нескінченності неба над ними, такого для них страшного, аби підняти свій погляд. До того часу, як я пішов спати, Принцеса разом із відчаєм мене вже не турбували, рівно як вона із чиїмось несхваленням, діставши задоволення, я добре відіспався.