“Волоцюги Дгарми” Керуака, розділ 4

4

Але близько опівночі наступного дня я, Алва та Кафлін вирішили зібратися гуртом і розжитись ще одним галоном бургундського аби завалитися разом до Джафі.

— Що він робить цієї ночі? — спитав я.

— Ее, — сказав Кафлін, — побачимо. Займається або кохається.

Ми розжилися ємністю на Шеттак-авеню та піднялися звідти до хижі, коло якої я знову побачив старий англійський велосипед Джафі.

— Він на ньому цілодобово колесить вгору та вниз по Берклі із тим малим рюкзаком за спиною, — сказав Кафлін. — Те саме було і в коледжі Рід в Орегоні. Джафі був місцевим дивом. Ми із ним тоді влаштовували помпезні вечірки! Із винами та дівчатами, стрибками із вікон та витівками скрізь по всьому місту.

— Еге ж, дивний він, — сказав Алва, прикусивши від захвату губи, дико бажаючи й сам дізнатися більше про цього нового для нас тихо-голосного друга.

Ми увійшли крізь маленькі двері, Джафі знову у позі лотоса та окулярах сидить за читанням, цього разу американські поети, піднявши голову від книги він каже лише так культурно “Ах” особливим тоном. Поскидавши своє взуття, ми протопали п’ять дрібних кроків підстилками й сіли до нього, я розувався останній та тримав у руці нашу ємність, яку з іншого краю хижі здійняв вгору на огляд Джафі, що мить тому схрещенноногий зревів вгору із диким «Ійяаааа!», і вистрибнувши через усю кімнату із раптовим ножем у руці зробив лезом “клінк!” об скляну поверхню пляшки лишень приземлившись на ноги. 

Дивовижніші стрибки я у своєму житті бачив хіба що від навіжених акробатів, а цей стрибок був стрибком гірського цапа, яким, як дізнаюся пізніше, і є насправді наш Джафі. Окрім того мені ще згадались японські воїни-самураї — рвучкий вигук, стрибок та поза, гримаса комічної люті з виряченими очима. Спочатку мені це здалося протестом проти нас із вином, що захмелить його розум, докорінно зруйнувавши сподівання на вечір самоти із книжками. Та він без подальших зволікань власноруч відкоркував питво і зробив перший ковток із ємності, після чого ми у позах лотоса сиділи чотири години та волали одне до одного, обмін новинами тощо, одна з надвеселих ночей. Там точно було наступне: 

ДЖАФІ: Так, Кафлін, пердун ти старий, чим займався? 

КАФЛІН: Нічим. 

АЛВА: Це ще що за книги? Хм, Паунд. Любиш Паунда? 

ДЖАФІ: Окрім того що цей старий мудило розкурочував ім’я Лі Бо, називаючи його по-японськи, та всієї відомої лажі, він взагалі непоганий — один із улюблених моїх поетів.

РЕЙ: Паунд? Претензійна істеричка? 

ДЖАФІ: Випий ще, Смітті, а то патякаєш всяке. А в тебе хто улюбленець, Алва?

РЕЙ: А про мого улюбленого поета ніхто із вас не запитає, хоча я на поезії знаюся краще, ніж ви всі разом.

ДЖАФІ: Правда?

АЛВА: Мабуть, так. Ти не бачив, яку Рей нову збірку написав нещодавно у Мексиці: «колесо уявлення про м’ясне дріботіння кружляє у пустоті, спускаючи тік, дикобразів, слонів, людей, пил зірок, дурнів та маячню…» 

РЕЙ: Там не так! 

ДЖАФІ: Кажучи про м’ясо, а ви вже читали нові вірші…

І т. д. і т. п. поки все не зірвалось у дикі фестогалас із крикофестом, а потім — у піснефест під час якого усі каталися підлогою з диким сміхом, а в завершенні Алва, я й Кафлін пішли вгору крізь тишу кампусних вулиць, із піснею «Елі, Елі» на межах своїх голосів, вже пусту ємність ми розбили в себе під ногами, і Джафі до нас сміявся від своїх маленьких дверей. Та разом з тим, ми забрали у нього цілий вечір занять, за що я відчував провину, поки він наступного вечора не привів до нашого котеджу прекрасну дівчину сказавши їй роздягатись, що вона зразу і зробила. 

Але близько опівночі наступного дня я, Алва та Кафлін вирішили зібратися гуртом і розжитись ще одним галоном бургундського аби завалитися разом до Джафі.

— Що він робить цієї ночі? — спитав я.

— Ее, — сказав Кафлін, — побачимо. Займається або кохається.

Ми розжилися ємністю на Шеттак-авеню та піднялися звідти до хижі, коло якої я знову побачив старий англійський велосипед Джафі.

— Він на ньому цілодобово колесить вгору та вниз по Берклі із тим малим рюкзаком за спиною, — сказав Кафлін. — Те саме було і в коледжі Рід в Орегоні. Джафі був місцевим дивом. Ми із ним тоді влаштовували помпезні вечірки! Із винами та дівчатами, стрибками із вікон та витівками скрізь по усьому місту.

— Еге ж, дивний він, — сказав Алва, прикусивши від захвату губи, дико бажаючи й сам дізнатись побільше про цього нового для нас тихо-голосного друга.

Ми увішли крізь маленькі двері, Джафі знову у позі лотоса та окулярах сидить за читанням, цього разу американські поети, піднявши голову від книги він каже лише так культурно “Ах” особливим тоном. Поскидавши своє взуття, ми протопали п’ять дрібних кроків підстилками й сіли до нього, я розувався останній та тримав у руці нашу ємність, яку з іншого краю хижі здійняв вгору на огляд Джафі, що мить тому схрещенноногий зревів вгору із диким «Ійяаааа!», і вистрибнувши через усю кімнату із раптовим ножем у руці зробив лезом “клінк!” об скляну поверхню пляшки лишень приземлившись на ноги. 

Дивовижніші стрибки я у своєму житті бачив хіба що від навіжених акробатів, а цей стрибок був стрибком гірського цапа, яким, як дізнаюся пізніше, і є насправді наш Джафі. Окрім того мені ще згадались японські воїни-самураї — рвучкий вигук, стрибок та поза, гримаса комічної люті з виряченими очима. Спочатку мені це здалося протестом проти нас із вином, що захмелить його розум, докорінно зруйнувавши сподівання на вечір самоти із книжками. Та він без подальших зволікань власноруч відкоркував питво і зробив перший ковток із ємності, після чого ми у позах лотоса сиділи чотири години та волали одне до одного, обмін новинами тощо, одна з надвеселих ночей. Там точно було наступне: 

ДЖАФІ: Так, Кафлін, пердун ти старий, чим займався? 

КАФЛІН: Нічим. 

АЛВА: Це ще що за книги? Хм, Паунд. Любиш Паунда? 

ДЖАФІ: Окрім того що цей старий мудило розкурочував ім’я Лі Бо, називаючи його по-японськи, та всієї відомої лажі, він взагалі непоганий — один із улюблених моїх поетів.

РЕЙ: Паунд? Претензійна істеричка? 

ДЖАФІ: Випий ще, Смітті, а то патякаєш всяке. А в тебе хто улюбленець, Алва?

РЕЙ: А про мого улюбленого поета ніхто із вас не запитає, хоча я на поезії знаюся краще, ніж ви всі разом.

ДЖАФІ: Правда?

АЛВА: Мабуть, так. Ти не бачив, яку Рей нову збірку написав нещодавно у Мексиці: «колесо уявлення про м’ясне дріботіння кружляє у пустоті, спускаючи тік, дикобразів, слонів, людей, пил зірок, дурнів та маячню…» 

РЕЙ: Там не так! 

ДЖАФІ: Кажучи про м’ясо, а ви вже читали нові вірші…

І т. д. і т. п. поки все не зірвалось у дикі фестогалас із крикофестом, а потім — у піснефест під час якого усі каталися підлогою з диким сміхом, а в завершенні Алва, я й Кафлін пішли вгору крізь тишу кампусних вулиць, із піснею «Елі, Елі» на межах своїх голосів, вже пусту ємність ми розбили в себе під ногами, і Джафі до нас сміявся від своїх маленьких дверей. Та разом з тим, ми забрали у нього цілий вечір занять, за що я відчував провину, поки він наступного вечора не привів до нашого котеджу прекрасну дівчину сказавши їй роздягатись, що вона зразу і зробила.

наступний розділ ->