Oops! It appears that you have disabled your Javascript. In order for you to see this page as it is meant to appear, we ask that you please re-enable your Javascript!

“Волоцюги Дгарми” Керуака, розділ 3

3

У Берклі я жив із Алвою на Мелвіл-стріт, у його обплетеному розами маленькому котеджі, що яв лише як добудова на задньому дворі будинку.

На старому загнилому ґанку, що низько схилився додолу, я щоранку сидів між лозами у кріслі-гойдалці і читав Діамантову Сутру. У дворі було повно грядок, там були майже стиглі томати і м`ята, і м`ята, звідусіль запах м’яти, та чудове старе дерево, під яким було моє найліпше місце для медитацій у тихій зоряній прохолоді каліфорнійських жовтневих ночей, ні з чим не зрівнянній у Світі. У нас була ідеальна кухня із газовою плитою і, хоча це не важливо, без холодильника. Ще —  ідеальна вбиральня, маленька, із ванною, є гаряча вода, та спільна велика кімната, на підлозі якої подушки, солом’яні грубі мати, килимки та матраци для сну, а всюди навколо книги, книжки, цілі сотні, від Катулла до Паунда з Блайтом і платівок Бетховена з Бахом (були навіть цікаві свінги Елли Фіцжеральд з Кларком Террі, який там на духових), та тришвидкісний фонограф «Webcor», гучності якого достатньо для повного зносу даху; а дах — сама лише фанера, як і стіни, однієї ночі серед п’янки Дзен-Шаленців я пробив одну з них рукою, а Кафлін коли це помітив запхав до тої діри свою голову дюйми на три. Десь за милю — спуск по Мільвії та підйом від кампусу Каліфорнійського, на тихій вулиці (Хіллатесс) поміж старими будинками жив Джафі у власній хижі, нескінченно меншій за наш коттеджик, із дванадцять квадратних футів, а всередині зовсім порожньо, не рахуючи дуже типових для самого Джафі предметів, черговий доказ його любові до простого життя монаха — він зовсім не мав крісел, навіть сентиментального крісла-гойдалки, натомість мав лише рогожі. В куточку стояв зірковий рюкзак і ретельно начищені, компактно складені та загорнуті в синю бандану казанки й сковорідки. А поруч простоює у невикористанні дерев’яне японське взуття — пата і спеціальні шкарпетки, в яких можна ходити поміж рогож (ці носки мають окремий відділок для відставлених великих пальців). Він мав також безліч ящиків з-під помаранчів, які тепер були сповнені чудесними вченими книгами, щось зі східних мов, усі коментовані Сутри, всі твори Т. Д. Судзукі й відмінний чотиритомник японських хайку. Інші поезії теж були присутні. Насправді, якби до Джафі забрався крадій, крім книг йому було б просто нічого звідти унести. Вдягався він у все затаскане, із великим запалом куплене вже ношеним в «Добрій Надії» від Армії Спасіння: латані шерстяні носки, джинси, робочі сорочки, мокасини та кілька задовгих підшитих під себе светрів для натягування один на один холодної гірської ночі в Каліфорнійських Високих Сьєррах чи Вашингтонських і Орегонських Каскадах під час його довгих та навіть неймовірно затяжних походів, які можуть тривати і тижні на кількох фунтах сухпайку. Стіл він також склав із кількох ящиків, та одного сонячного вечора під час мого до Джафі візиту  саме на цьому столику мирно сходила парою чашка чаю поки сам господар із серйозним обличчям нависав над ієрогліфами Ханьшаня, одного із давніх поетів. Кафлін дав мені його адресу, за якою я спершу помітив Джафін велосипед, покинутий на подвір’ї перед великим будинком, де жила орендодавиця, потім — валуни та каміння за смішно низькими деревами, принесеними ним із гір для посадки в його «японському чайному садку», або «садку чайного будинку», як він називав свою хижу через нависання над нею сосни.

Того прекрасного червоного вечора я тільки-но прочинивши двері побачив найблагодатнішу сцену за все своє життя — у позі лотоса в окулярах, від яких ніби старий та мудрий, Джафі із книгою на колінах сидить в кінці своєї хижі на подушці поверх рогожі, а неподалік від нього парують маленька чашка та порцеляновий заварник. Він виглядав дуже умиротвореним, побачивши хто прийшов, він сказав лише:

— Заходь, Рею, — і опустив очі назад у книгу.

— Що робиш?

— Перекладаю «Холодну гору», велику поему Ханьшаня, якій вже тисяча років, та деякі строки якої складалися на гірських скелях в самоті сотень миль навколо.

— Он як.

— Перед тим, як ввійти до оселі —  розувайся, бо знаєш: взуття геть зруйнує підстилки.

Я покірно розувся та залишив на вході свої м`які матерчаті туфлі, після чого зайняв позу лотоса, спершись спиною у стіну на поданій ним подушці та отримавши чашку чаю.

— Ти читав «Чайну книгу»? — питає у мене Джафі.

— Не читав. Що за книга?

— Це вчений трактат двотисячорічної чайної традиції, який вчить як і що готувати, деякі місця, наприклад із описом ефекту від трьох послідовних ковтків — неймовірно дикі й екстазні.

— Хлопці кайфували з нічого?

— А ти випий та зрозумієш, наскільки цей зелений чай добрий. — І він дійсно був добрим, відпивши я відчув зразу тепло та спокій. — Прочитати частину поеми? Або розповісти про Ханьшаня?

— Еге ж.

— Ханьшань, як можна зрозуміти, був китайським ученим мужем, який втік далеко у гори в божевіллі від міста й світу.

— Чимось схоже на тебе, знаєш.

— Лише із різницею того, що тоді це ще було можливо. Він оселився в печерах близь буддистського монастиря в Тянцзинь, це одна із частин Тяньшаню, і єдиним його людським другом був Дзен-Шаленець Шиде, прибираючий монастирський двір солом’яною мітлою. Шиде також був поетом, та записувати не старався. Час від часу Ханьшань спускався з Холодної гори у зшитому із кори одязі та ішов до тепла кухні, шукаючи собі їжі, хоча ніхто із монахів його ніколи не годував через відмову Ханьшаня вступити до їхнього ордена, щоб тричі на день після дзвонів медитувати разом з ними під деревом в дворі. Дивись, саме тому він… я зараз читатиму прямо із китайської, а ти слухай, — я спостерігав через його плече як він читає ці воронячі ієрогліфічні китайські символи, — «Взбираюсь тропою до вершини Холодної гори, тропа веде вище та вище, довга прірва в валунах та камінні, потік широкий, волога трава, мох вкрила паморозь — хоч дощу й не було, сосна співає — хоча й вітру нема, хто розірве тенета світу і сяде зі мною між хмар?»

— Ух.

— Це, правда, лише мій переклад англійською, бачиш — тут по п’ять ієрогліфів на строчку, і я змушений вставляти західні прийменники та артикули тощо.

— А чому б не як є: п’ять ієрогліфів — п’ять слів? Що там в першій строчці?

— Ієрогліфи «збиратись», «вгору», «холод», «гора», «тропа».

— Тож, хай так: «Збираючись вгору тропою Холодної гори».

— Авжеж, а як щодо «довгий», «ущелина», «завал», «каміння», «валун»?

— Де?

— У третій. Виходить: «Довга ущелина завалена кам’яним зсувом».

— Звучить навіть краще!

— Ну, так, я думав про це, але маю ще отримати схвалення від китаїстів в університеті та вичитати переклад.

— Друже, це ж круто, — сказав я, окинувши поглядом хижу, — сидиш тут такий тихий в цю тиху годину, наодинці з навчанням в своїх окулярах.

— Рей, ти просто маєш найближчим часом сходити зі мною в гори. Як щодо Маттерхорну?

— Чудово! Куди?

— Високі Сьєрри. На машині Генрі Морлі ми можемо дістатись до озера, від якого і підемо. Я до свого рюкзака спакую їжу та все необхідне спорядження, а ти позичиш в Алви наплічник для запасного взуття та речей із носками.

— А про що ці ієрогліфи?

— Ханьшань сказав це після довгих років на горі спустившись на зустріч з близькими: «До цього часу я лишався на Холодній горі» чи якось так, «вчора я навідав друзів та рідних, більшість із них вже пішли до Жовтих Ключів», — «Жовті Ключі» значать “смерть”, — «цього ранку наодинці із власною тінню мої очі сповнились сліз заважаючи мені читати».

— Як ти, Джафі, крізь повні очі сліз.

— Мої очі не повні сліз!

— Але чи не будуть, після довгих років?

— Точно будуть, Рей… і дивись сюди: «На горі холодно,  холодно, не лише цього року». Бачиш, він дійсно високо, можливо, дванадцять чи тринадцять тисяч футів, якщо не більше, і ось каже: «зазубрені прірви завжди у снігах, ліси темних ущелин вкриває туман, трава проростає лиш пізнього червня, листопади вже з початком серпня, і я тут оп’янів як торчок…».

— Як торчок?

— Це мій власний переклад, насправді: «і я тут оп’янів, як гультяй із великого міста», але я дещо усучаснив та звеличив.

— Прекрасно, — і я поцікавився, чому Ханьшань став для Джафі кумиром.

— Це тому, — каже, — що він був гірським поетом, буддистом, який присвятив себе медитації на сутність речей, а також вегетаріанцем, що як на мене занадто, бо кожна жива істота харчується тим що має, і був людиною самітництва, що змогла відокремитись у самість та жити у згоді та чесності з самим собою.

— І це також схоже на тебе.

— І на тебе, Рею, теж схоже, як згадати ті медитації в лісах Північної Кароліни абощо, — Джафі засумував, він був навіть пригніченим, я ніколи не бачив його таким тихим і меланхолійним, задумливим, його голос зніжився, як мамин, він ніби говорив здалеку із бідним та ницим створінням (це я), яке мало потребу у посланні від його особи, та при  цьому він не задавався, прибуваючи наче в трансі.

— Ти сьогодні медитував?

— Так, це для мене перед сніданком перша з ранкових справ. І ввечері я також буває подовгу медитую, якщо ніхто не заважає.

— Заважає? Хто?

— Е, просто люди. Кафлін інколи, вчора — Алва, Рол Стурласон, ще буває заходить дівчина, щоби пограти в ябьюм.

— Ябьюм?

— Про ябьюм не чув, Смітті? Я тобі  розповім, та пізніше, — тоді для цієї розмови він надто засмутився, незабаром же однієї ночі я сам про усе дізнався. Ми ще трохи поговорили про Ханьшаня й вірші на вершинах, і коли я вже збирався, до Джафі, щоб поговорити про їхню спільну заплановану подорож до Японії, прийшов високий вродливий білявий малий Рол Стурласон.

Цього Рола Стурласона цікавив сад каміння Рьоандзі на території храму Шококуджи у Кіото, це було просте каміння, розміщене до ефекту містично-естетичного впливу, за яким тисячі туристів та паломників їдуть щороку споглядати каміння й пісок у пошуках внутрішнього спокою. Я ніколи ще не зустрічав людей таких дивних та простецьки-серйозних. Як ніколи потому не бачив і Рола Стурласона, який невдовзі вже відбув до Японії, але його відповідь на моє питання лишилася незабутньою, я спитав: «Хто ж так добро розклав це каміння?».

— А хтозна, якийсь монах, чи монахи, давно це було. Але у їх порядку є таємнича форма,через яку ти можеш пізнати саму пустоту.

Він показав мені фото тих каменів, подібних на острови в морі із очима (щербинками), навколо — суворі ширми та монастирський архітектурний ансамбль. Показав діаграму із проекціями-силуетами, що розкривала порядок каменів, пояснив геометрику тощо, лунали фрази типу «самотня індивідуальність», він казав, що каміння — «нерівності, вперті собою у простір», все це мало якийсь стосунок до коанів, що мене цікавило значно менше за самого Рола чи за старого доброго Джафі, який зробив нам ще чаю на шумному гасовому примусі та подав чашки майже  беззвучно, вклонившись при цьому по-східному. На поетичні читання це все було геть не схоже.

наступний розділ ->