Oops! It appears that you have disabled your Javascript. In order for you to see this page as it is meant to appear, we ask that you please re-enable your Javascript!

“Волоцюги Дгарми” Керуака, розділ 2

2

Малий волоцюжка Святої Терези став першим із Волоцюг Дгарми, яких я зустрічав у житті, та другим був серед них перший — винахідник цього поняття, добрий східноорегонський малий на ім’я Джафі Райдер. Він зростав зі своїми сестрою та батьками просто посеред лісу у хижі, тож від самого народження Джафі — дитя природи, лісоруб та фермер, який палко любить тварин та індіанські міфи. Завдяки любові до міфів він до свого вступу в коледж вже був неабияк обізнаний — тож спочатку вчив антропологію, а згодом фольклор індіанців. Зрештою, навчившись китайської та японської мов, Джафі пішов у сходознавці, знайшовши через навчання найліпших Волоцюг Дгарми Світу — прибувших сюди із Китаю та Японії Дзен-Шаленців. З іншого ж боку, як хлопець Північного Заходу, Джафі був ідеалістом та цікавився старомодним анархізмом пролетаріату, навчився грі на гітарі та старим робітничим пісням, що добре пасувало до захоплень фольклором і музикою індіанців. Вперше я побачив його просто на вулиці за тиждень від прибуття в Сан-Франциско (решту шляху від Санта-Барбари я здолав автостопом, вклавшися у один перегон, і хай мені ніхто й не повірить, та за кермом автівки, червоно-брунатного щойно з заводу новенького Lincoln Mercury, сиділа прекрасна білявка в білому купальнику без лямок, зовсім юна та мила, з браслетом на босій нозі, і хотіла вона без зупинок котитися до самого міста, для чого їй було потрібно десь знайти бензедрину, тож коли вона дізналась, що в моїй торбі лишилося трошки, вона заволала: «Шалено!») — Джафі пересувався кумедно широкими альпіністськими кроками, несучи за спиною наплічник, набитий книжками і зубними щітками тощо, який був лише меншим «міським» варіантом, частиною його наплічника із комплектом зі спальника, пончо та похідних казанків. Він носив невелику цапську борідку, а трохи розкосі зелені очі привносили у його риси дещо орієнтальне, що загалом в поєднанні виглядало аж геть не богемно, бо Джафі і сам від богеми (безцільне кружляння навколо мистецтва) неймовірно далекий. Він був сухий, загорілій, енергійний, відкритий, люб’язний та радий розмові із криком «привіт!» серед вулиць кожному волоцюжці, і на будь-яке запитання він умить знаходив відповідь, витягаючи її  назовні із глибин чи висот свого розуму, не знаю як було б вірніше, але завжди яскраво та мітко.

— Ти познайомився із Реєм Смітом? Де це сталося? — запитали  одразу коли ми зайшли із ним разом до “Місця”, притулку гультяїв.

— О, Бодгісатв я завжди зустрічаю на вулицях! — вигукнув він, після чого замовив пива.

Ніч була чудова та у багатьох аспектах історична. Він та деякі інші поети (а він був крім того поетом та перекладачем віршів із китайської та японської) мали читання у «Галереї Шість», перед тим зустрівшись у барі та сильно понадиравшись. Коли вони усі вже збирались та займали місця у залі, я помітив, що із них лише Джафі, добрий за доробком поет, поетично не виглядає. Решта була або гулящими інтелектуалами в окулярах у роговій оправі та диким чорним волоссям як у того ж Алви Голдбука, або блідо-тендітно-вродливими, як той О`Шей (у костюмі), чи манерними-не-цьогосвітньо італійцями Ренесансу, як Френсіс Далавіа (за образом юний священник), або довговолосими анархістами старої школи із навіженим начосом, як у Райхнольда Какоетса, або жирним здоровим та тихим хто б знав його чим в окулярах, яким був Уоррен Кафлін.

Решта поетів стояли навколо втілюючи в собі надію у варіативних костюмах: у зношеному взутті та вільветових піджаках, сильнозатертих на згинах ліктів, в усіх із кишень визирають книжки. Джафі ж на відміну від них був у грубому робочому строї, придбаному вже ношеним в магазинах «Доброї волі», цей одяг йому слугував для сидіння близь нічної ватри у незліченних походах у гори або для автостопних поїздок туди-сюди Узбережжям. У його наплічнику, правда, був ще зеленого кольору альпійський смішний капелюшок, який він натягав із йодлем на підніжжі свого підйому на кількатисячефутову гору. Взутий він був у гірські боти, особливі, у його гордість, Італійського виробництва, для гриміння ходою прадавнього лісоруба дерев’яними дошками бару.

Джафі був невисокий, лише п’ять футів сім дюймів, та міцний, жилястий, моторний та мускулистий. Обличчя його виглядало маскою із сумної кістки, а очі блищали як від посмішки в мудрих китайських старців, що разом із борідкою відтіняло приємність грубих рис обличчя. Зуби його потемнішали від недогляду за ними у лісі, що ніколи не помічалося, навіть коли він широко посміхався або гиготів із жартів. Часом йому бувало затихати із очима опущеними до підлоги, ніби у тяжкій думі. А часом він був щасливим. Він неабияк зацікавився мною та моїми історіями про застрибування до вагонів, Святу Терезу та її маленького волоцюжку, а також про досвід стопу і довгі блукання лісами. Він кликав мене «Великим Бодгістатвою»  — «великим мудрим створінням» або «великим мудрим янголом», відвертість якого є окрасою світу. Ми обоє любили того самого святого буддизму: Авалокитешвару, в Японії — Каннон Одинадцятиголову. Джафі був глибоко обізнаний у буддизмі Тибету, Китаю та Махаяни, Хінаяни, Японії, навіть Бірми, тож я його попередив зразу про свою байдужість до міфологій, національних тонкощів та різних іпостасей буддизму у залежності від країни, маючи зацікавленість лише у першій із чотирьох вищих істин, промовлених Шак’ямуні: «Усіляке життя — страждання». Хоча, може що також у третій: «Подолання страждання досяжне». В останнє я тоді слабо вірив (на той момент не збагнувши Писання Ланкаватари, в якому затверджено неіснування всього, крім свідомості, із чим все стає досяжним — навіть подолання страждання). Побратимом Джафі був вже згаданий жирний добродій у окулярах та казна що Уоррен Кафлін у сто вісімдесят фунтів поетичного м’яса, які Джафі представив (особисто мені на вушко) як дещо більше, ніж зовні.

— Хто він?

— Мій найліпший друг з Орегона, ми знайомі з ним уже вічність. На перший погляд він дурень, а направду ж сяючий діамант, от побачиш. Краще тримайся, як можеш, від його промов зносить дах.

— Це чого?

— Він Великий, утаємничений Бодгісаттва, можлива реінкарнація самого святого Асагни, давнього мудрого із Махаяни.

— А хто тоді я?

— Я що, знаю? Можливо, що ти Козел.

— Козел?

— Або Жополиций.

— Жополиций?

— Так, Жополиций — з лайном на обличчі цапа. Маєш що відповісти? Ось питання: «Чи є у собаці справжній дух Будди?». Та: «Гав!».

—  Відповім, що це дурний дзен-буддизм, — від цих слів Джафі відсахнувся. — Слухай, Джафі, я — не із дзенських, я серйозний буддист, старомодно замріяний хінаянський трус Махаяни, — і так далі і на всю ніч, про дзен-буддизм я тоді думав не скільки як про вчення милості, як про затьмарення розуму перед примусом його сприйняти ілюзорність початку всього.

— Це значить, — кажу я далі, — що вчителі дзен-буддизму кидають в багно дітей лише тому що самі не можуть нічого пояснити словами.

— Таким чином від них діти вчаться, що багно значно краще слів.

Утім я (намагаюсь) не можу відтворити всю блискучість відповідей Джафі із усіма віступами та наступами, що постійно мене нервували, втуливши разом із тим у мою кришталеву голову дрібку істини, яка змінила мій світогляд.

Тієї ночі я так чи інакше за гуртом виючих поетів і сам пішов на читання у «Галереї Шість», під час якого, крім немалозначної решти, відбулося зародження Сан-Франциського поетичного Ренесансу. Тут були всі. І я тієї шаленої ночі був головним заворушником, який у приміщенні галереї серед надутої аудиторії бігав по них збираючи дріб’язкові четвертаки, аби вийти та повернутися із трьома галонами бургундського у трьох здоровенних ємностях, якими всі так напились, що при читанні об одинадцятій п’яним та леметуючим із кружлянням рук Алвою Ґолдбуком за читанням його поеми «Стогін» вони кричали: «Давай! Давай!» (точно як на джем-сесіях), і Рейнольд Какоетс, батько поезії Фріско, втирав свої сльози щастя. Джафі читав гарні вірші власного написання, в яких йшлося про Койота, індіанського Бога Північних Висот (здається), чи точніше — індіанців Північного Заходу, Квакіутлів чи дещо схоже. «Нахуй! — Койот проспівав та втік!» — читав Джафі поважній публіці, яка вила від задоволення, бо це було так невинно, бо його «нахуй» від брудного слова раптово ставало чистим. Він мав і ніжні ліричні строчки, як про ведмедів, які жують ягоди, у чому яскраво виднілась його любов до тварин, або прекрасні таємничі куплети про буйволів із доріг Монголії, у чому не менш яскраво проглядались його пізнання східної літератури та історії Сюань Дзуна, видатного монаха з Китаю, який пішки пройшов до Тибету, Ланчоу, Катгару й Монголії, увесь цей час тримаючи у долоні паличку благовоній. А потім було свідоцтво його простецького гумору, що проглядався у строчках про смаколики від Койота. Також були помітні і  його анархічні ідеї про нездатність американців жити нормально у строчках про постояльців, які спіймані до номерів у оздобленні із повалених бідних дерев (це з його спогадів за буття лісорубом). Джафі мав глибокий голос, сильний та в чомусь хоробрий, подібний на голоси старих американських ораторів і героїв. Мені подобались його відвертість, сила й сподівання на людство, чого інші поети позбавлені надмірним захватом від свого естетизму, сліпим цинізмом до будь-якої надії або надто абстрактної замкнутості, надмірної політизованості або як в Кафліна — нестерпній невиразності (великий Кафлін усе говорив про якісь «непроглядні процеси», маючи на увазі відвертість як щось особисте, у цьому відчувалися сильні віяння буддизму та ідеалізму, якими із цим добродієм ще у коледжі ділився Джафі, подібно до того як я на Сході розділяв міркування із Алвою та іншими не менш апокаліптичними, хоча від того не менш доброзичливими та сльозливими).

Поки тривало це неповторне поетичне читання і натовп у пітьмі галереї вслуховувався у кожне слово, я тинявся поміж гуртами, вдивляючись в кожне обличчя та зовсім не дивлячись виступ, «бери, ковтни й підбухни!» — казав я їм та простягав бутель, після чого назад пробивався до свого місця праворуч від сцени, з якого видавав тихі “вау” і “тааак”, або навіть цілі фрази, у яких ніхто не мав потреби, але в запалі й не повставав. Із жовтих або рожевих, тендітних наче цибулеве лушпіння листків, гортаючи їх довгими пальцями, блідий та тендітний Френсіс ДеПавіа читав самі лише поеми про свого покійного друга —  Алтмена, який в Чіхуахуа з’їв забагато пейоту (чи помер від поліомієліту) — прекрасна елегія пам’яті мертвого молодого поета, від такого і Сервантес заплаче у тій самій сьомій главі, читалося це все ніжно, у дечому по-британськи, від чого я ізсередини майже плакав від сміху, хоча Френсіса я пізніше полюблю, познайомившись із ним поближче.

Поміж натовпу тоді була і Розі Бьюконен, короткострижена руда дівчина, кістлява, миленька і класна дівуля — подруга всім із Пляжу, натурщиця для художників і письменниця сама по собі, наразі вона аж кипіла від збудження, закохавшись у мого старого друга Коді.

— Розі, погодься, круто? — вигукнув я, й вона взяла, ковтнула та підбухнула, блиснувши на мене очима.

Між виступами Рейнольд Какоетс у метелику та заношеному старому пальто підіймався аби гугнявим голосом штовхнути коротку та кумедну промову й представити всім того, хто читає наступним, але, як я вже казав, до опів на дванадцяту усі вірші вже було прочитано та люд лише товкся навколо, намагаючись зрозуміти, що коїться — що ж чекає американську поезією далі, на що Рейнольд лише продовжував розтирати хустинкою очі. Ми всі з поетами обступили його, і разом посунули до Чайнатауну, на кількох авто, аби паличками поїсти велику й казкову вечерю з китайських страв, галасуючи посеред ночі в одному із надкрутих та чудових китайських ресторанів Фріско. «Нам Юень», улюблений для Джафі, у якому він мені підказував, що замовити і як тримати палички, а до мого крайнього задоволення ще і травив анекдоти про Дзен-Шаленців Сходу (на столі ще одна винна пляшка). Наприкінець у дверях кухні я спитав у старого кухаря:

— Чому Бодгідгарма залишив Захід? — (Бодгідгарма був індійцем, що приніс буддизм до Китаю).

— Мені чхати, — з важким поглядом відповів він мені, що я переповів далі Джафі. А він:

— Ця відповідь ідеальна, нічого не можу додати. Ось це я і кличу дзеном.

Я тоді мав що пізнати. Наприклад, тоді я нічого не знав про манеру поведінки із дівчатами, прийняту між Дзен-Шаленців, яку я побачив у дії від Джафі наступного тижня.

Малий волоцюжка Святої Терези став першим із Волоцюг Дгарми, яких я зустрічав у житті. А наступним я зустрів першого серед усіх, винахідника цього поняття – Джафі Райдера, доброго малого зі Східного Орегона, від самого народження — дитя природи, лісоруба та фермера, що виріс разом із батьком, матір’ю та сестрою у хижі посеред лісу та досі палко любив тварин і захоплювався індіанськими міфами. Саме завдяки цьому захопленню він був неабияк обізнаним ще до того, як вступив до коледжа, де спочатку вчив антропологію, а згодом фольклор індіанців. Зрештою Джафі вивчив китайську та японську і подався у сходознавці, знайшовши через навчання найліпших Волоцюг Дгарми Світу — прибувших сюди із Китаю та Японії Дзен-Шаленців. Із іншого ж боку, як хлопець Північного Заходу, Джафі був ідеалістом та цікавився старомодним робітничим анархізмом, навчився грі на гітарі та старим пролетарським пісням, що добре пасувало до захоплень фольклором та музикою індіанців. Вперше я побачив його просто на вулиці за тиждень від прибуття в Сан-Франциско (решту шляху від Санта-Барбари я здолав автостопом, вклавшися у один перегон, і хай мені ніхто не повірить, за кермом червоно-брунатного Lincoln Mercury щойно зі заводського конвеєра сиділа прекрасна юна білявка із браслетом на босій нозі, у самому лише купальнику, білосніжному та без лямок, вона бажала до самого міста котитися без зупинок, і для цього жадала бензедрину, якого ще трохи лишилося десь на дні моєї торби, а коли вона про це почула, то заволала: «Шалено!») — Джафі пересувався кумедно широкою ходою альпініста, несучи за спиною наплічник, набитий книжками, зубними щітками тощо, який був лише меншим «міським» варіантом, частиною його більшого наплічника із комплектом зі спальника, пончо і похідних казанків. Він носив невелику цапську борідку, а трохи розкосі зелені очі привносили у його риси краплину азіатскості, що загалом в поєднанні виглядало аж геть не богемно, бо Джафі і сам від богеми (безцільне кружляння навколо мистецтва) неймовірно далекий. Він був сухий, загорілій, енергійний, відкритий, люб’язний та радий розмові із криком «привіт!» серед вулиць кожному волоцюжці на зустріч, на будь-яке запитання він одразу знав що відказати,  витягаючи відповідь назовні із глибин чи висот свого розуму, не знаю як було б вірніше, але завжди яскраво і бойко.

— Де ти зустрів Рея Сміта? — це його запитали у “Місці”, улюбленому серед гультяїв, коли ми зайшли туди разом.

— О, Бодгісаттв я знаходжу на вулицях! — вигукнув він, та замовив пива.

Це була чудова та історична у багатьох аспектах ніч. Він та деякі інші поети (а він був крім того поетом та перекладачем віршів із китайської та японської) зустрілися у барі та понадиралися перед тим, як йти на читання до «Галереї Шість». Коли вони усі вже збирались та займали місця у залі, я помітив, що із них лише Джафі, навіть будучи гарним поетом, поетично не виглядає. Решта була або гулящими інтелектуалами в окулярах у роговій оправі та диким чорним волоссям як у того ж Алви Ґолдбука, або блідо-тендітно-вродливими, як той О`Шей (у костюмі), чи манерними-не-цьогосвітньо італійцями Ренесансу, як наче Френсіс Далавіа (за образом юний священник), або довговолосими анархістами старої школи із навіженим начосом, як у Райхнольда Какоетса, або жирним здоровим та тихим хто б знав його чим в окулярах, яким був Уоррен Кафлін.

Решта поетів стояли навколо втілюючи в собі надію у варіативних костюмах: у зношеному взутті та вільветових піджаках, сильнозатертих на згинах ліктів, кожен із книжкою у кишені. Джафі ж на відміну від них був у грубому робочому строї, придбаному вже ношеним в магазинах «Доброї волі», цей одяг йому слугував для сидіння близь нічної ватри у незліченних походах у гори або для автостопних поїздок туди-сюди Узбережжям. У його наплічнику, правда, був ще зеленого кольору альпійський смішний капелюшок, який він натягав із йодлем на підніжжі свого підйому на гору у декілька тисяч футів. Взутий він був у гірські боти, особливі, у його гордість, Італійського виробництва, для гриміння ходою прадавнього лісоруба дерев’яними дошками бару.

Джафі був невисокий, лише п`ять футів сім дюймів, та міцний, жилястий, моторний і мускулистий. Обличчя його виглядало маскою сумної кістки, а очі блищали як від посмішки в мудрих китайських старців, що із борідкою відтіняло приємність грубих рис. Зуби його потемніли від недогляду за ними в лісі, що ніколи не помічалось, навіть коли він широко посміхався або гиготів із жартів. Часом йому бувало затихати із очима опущеними до підлоги, наче у тяжкій думі. А часом він був щасливим. Він неабияк зацікавився мною та моїми історіями про застрибування до вагонів, Святу Терезу та її маленького волоцюжку, а також про досвід стопу і довгі блукання лісами. Він кликав мене «Великим Бодгістаттвою»  — «великим мудрим створінням» або «великим та мудрим янголом», відвертість якого є окрасою світу. Ми обоє любили того самого святого буддизму: Авалокитешвару, в Японії — Каннон Одинадцятиголова. Джафі був глибоко обізнаний у буддизмі Тибету, Китаю та Махаяни, Хінаяни, Японії, навіть Бірми, та я його попередив зразу про свою байдужість до міфологій, національних тонкощів та різниці між святими будизму у різних країнах світу, маючи зацікавленість лише у першій із чотирьох вищих істин, промовлених Шак`ямуні: «Усіляке життя — страждання». Хоча, можливо ще в третій: «Подолання страждання досяжне». В останнє я тоді слабо вірив (на той момент не збагнувши Писання Ланкаватари, в якому затверджено неіснування всього, крім свідомості, із чим все стає досяжним — навіть подолання страждання). Побратимом Джафі був вже згаданий жирний добродій у окулярах та казна що Уоррен Кафлін у сто вісімдесят фунтів поетичного м`яса, які Джафі представив (особисто мені на вушко) як дещо більше, ніж зовні.

— Хто він?

— Мій найліпший друг з Орегона, ми знайомі з ним уже вічність. На перший погляд він ніби і дурень, а направду ж сяючий діамант, побачиш. Друже, ти його стережися, від його слів легко зносить башту.

— Як?

— Він Великий, утаємничений Бодгісаттва, ймовірне перевтілення самого святого Асагни, давнього мудрого із Махаяни.

— А я тоді хто?

— Я що, знаю? Можливо, що ти Козел.

— Козел?

— Або Жополиций.

— Жополиций?

— Так, Жополиций — з лайном на обличчі цапа. Ти маєш що відповісти? Ось питання: «Чи має собака у собі справжній дух Будди?». І: «Гав!».

—  Відповім, що це дурний дзен-буддизм, — від цих слів Джафі відсахнувся. — Слухай, Джафі, я — не із дзенських, я серйозний буддист, старомодно замріяний хінаянський трус Махаяни, — і так далі і на всю ніч, про дзен-буддизм я тоді думав не скільки як про вчення милості, а як про затьмарення розуму перед примусом його сприйняти ілюзорність початку всього.

— Це значить, — кажу я далі, — що вчителя дзен-буддизму кидають в багно дітей лише тому що самі не можуть нічого пояснити словами.

— Таким чином від них діти вчаться, що багно значно краще слів.

Хоча я (намагатимусь) і не можу відтворити усю блискучість відповідей Джафі із усіма віступами та наступами, що постійно мене нервували, втуливши, втім, в мою кришталеву голову частку істини, яка змінила увесь мій світогляд.

Тієї ночі я так чи інакше за гуртом виючих поетів і сам пішов на читання у «Галереї Шість», під час якого, крім немалозначної решти, відбулося зародження Сан-Франциського поетичного Ренесансу. Тут були всі. І я тієї шаленої ночі був головним заворушником, який у приміщенні галереї серед надутої аудиторії бігав по них збираючи дріб’язкові четвертаки, аби вийти та повернутись із трьома галонами бургундського у трьох здоровенних ємностях, якими всі так напились, що при читанні об одинадцятій п’яним та леметуючим із кружлянням рук Алвою Ґолдбуком за читанням його поеми «Стогін» вони кричали: «Давай! Давай!» (точно як на джем-сесіях), і Рейнольд Какоетс, батько поезії Фріско, втирав свої сльози щастя. Джафі читав гарні вірші власного написання, в яких йшлося про Койота, індіанського Бога Північних Висот (здається), чи точніше — Бога індіанців з Північного Заходу, Квакіутлів чи дещо схоже. «Нахуй! — Койот проспівав та втік!» — Джафі читав до поважної публіки, яка вила від задоволення, бо це було так невинно, бо його «нахуй» від брудного слова раптово ставало чистим. Він мав і ніжні ліричні строчки, як про ведмедів, які жують ягоди, у чому яскраво виднілась його любов до тварин, або прекрасні таємничі строки про буйволів з доріг Монголії, у чому не менш яскраво проглядались його пізнання східної літератури та історії Сюань Дзуна, видатного монаха з Китаю, який пішки пройшов до Тибету, Ланчоу, Катгару й Монголії, увесь цей час тримаючи у долоні благовонну паличку. А потім було свідоцтво простецького гумору Джафі, який проглядався у строчках про смаколики від Койота. Також проглядались його анархічні ідеї про нездатність американців жити нормально у строчках про постояльців, які спіймані до номерів у оздобленні із повалених бідних дерев (це з його спогадів за буття лісорубом). Джафі мав глибокий голос, сильний та в чомусь хоробрий, подібний на голоси старих американських ораторів і героїв. Мені подобались його відвертість, сила й сподівання на людство, чого інші поети позбавлені надмірним захватом від свого естетизму, сліпим цинізмом до будь-якої надії або надто абстрактної замкнутості, надмірної політизованості або як в Кафліна — невиносній невиразності (великий Кафлін усе говорив про якісь «непроглядні процеси», маючи на увазі відвертість як щось особисте, у цьому відчувалися сильні віяння буддизму та ідеалізму, якими із цим добродієм ще у коледжі ділився Джафі, подібно до того як я на Сході розділяв міркування із Алвою та іншими не менш апокаліптичними, хоча від того не менш доброзичливими та сльозливими).

Поки тривало це неповторне поетичне читання і натовп у пітьмі галереї вслуховувався у кожне слово, я тинявся поміж гуртами, вдивляючись в кожне обличчя та зовсім не дивлячись виступ, «бери, ковтни й підбухни!» — казав я їм та простягав бутель, після чого назад пробивався до свого місця праворуч від сцени, з якого видавав тихі “вау” і “тааак”, або й цілі фрази, ніхто в них не мав потреби, але й не повставав у запалі. Із жовтих і майжк рожевих цибулеволушпинно тендітних листків, гортаючи їх довгими пальцями, блідий витончений Френсіс ДеПавіа читав самі лише поеми про свого покійного друга —  Алтмена, який в Чіхуахуа з`їв забагато пейоту (чи помер від поліомієліту) — прекрасна елегія пам`яті за молодим поетом, від такого і Сервантес заплаче у тій самій сьомій главі, читалося це все ніжно, у дечому по-британськи, від чого я майже плакав всередині себе від сміху, хоча Френсіса я пізніше полюблю, познайомившись із ним поближче.

Поміж натовпу тоді була і Розі Бьюконен, короткострижена руда дівчина, кістлява, миленька і класна дівуля — подруга всім з Пляжу, натурщиця для художників і письменниця сама по собі, наразі вона аж кипіла від збудження, закохавшись у мого старого друга Коді.

— Розі, погодься, круто? — вигукнув я, й вона взяла, ковтнула та підбухнула, блиснувши на мене очима.

Між виступами Рейнольд Какоетс у метелику та заношеному старому пальто підіймався аби гугнявим голосом штовхнути коротку та кумедну промову й представити всім того, хто читає наступним, але, як я вже казав, до опів на дванадцяту усі вірші вже було прочитано та люд лише товкся навколо, намагаючись зрозуміти, що коїться — що ж чекає американську поезією далі, на що Рейнольд лише продовжував розтирати хустинкою очі. Ми всі з поетами обступили його, і разом посунули до Чайнатауну, на кількох авто, аби паличками поїсти велику й казкову вечерю з китайських страв, галасуючи посеред ночі в одному з надкрутих та чудових орієнтальних ресторанів Фріско. «Нам Юень», улюблений для Джафі, у якому він мені підказував, що замовити і як тримати палички, а до мого крайнього задоволення ще і травив анекдоти про Дзен-Шаленців Сходу (на столі ще одна винна пляшка). Наприкінець у дверях кухні я спитав у старого кухаря:

— Чому Бодгідгарма залишив Захід? — (Бодгідгарма був індійцем, що приніс буддизм до Китаю).

— Мені чхати, — з важким поглядом відповів він мені, що я переповів далі Джафі. А він:

— Ця відповідь ідеальна, нічого не можу додати. Ось це я і кличу дзеном.

Я тоді мав що пізнати. Наприклад, тоді я нічого не знав про манеру поведінки із дівчатами, прийняту між Дзен-Шаленців, яку я побачив у дії від Джафі наступного тижня.

наступний розділ ->