“Волоцюги Дгарми” Керуака, розділ 1

Присвячується Ханьшаню

Книга перша

1

Опівдні одного дня в кінці квітня п’ятдесят п’ятого я вчергове вирушив до Лос-Анджелеса. Я застрибнув до попутнього товарняка та забрався на дно гондоли, відкритого піввагона, де влігся схрестивши ноги і з торбою під головою споглядав хмари шляхом до Санта-Барбари. Потяг там мав кінцеву, тож я міг переночувати на місцевому пляжі, аби зранку зловити собі інший попутній, або цієї ж ночі застрибнути до першокласного товарняка, що експресом мчить аж від Сан-Франциско. Неподалік Комарілло, де Чарлі Паркер колись втратив клепки та згодом знову зцілився, ми з’їхали на бічну, пропускаючи інший поїзд. Цим скористався щуплий старий волоцюжка аби залізти до мого вагона та зі здивуванням мене там зустріти. Він не зронив ні слова та розташувався у протилежній частині гондоли із власним жалюгідним пакунком вмощеним під головою. Згодом дали свисток, зустрічний пронісся головними путями на Схід, а ми це перечекали та знову зрушили з місця. Із наступом вечірнього туману на прибережні долини повітря дедалі холонуло, тож ми зі старим волоцюжкою спочатку безрезультатно відігрівалися на сталеві підлозі у коконах із власних речей, та потім підскочили і застрибали плескаючи себе у боки кожен на своїй половині. Невдовзі ми знову зупинилися на бічній колії пристанційного містечка, і до мене дійшло усвідомлення неможливості пережити цей перегін без пляшки токайського.

— Подивишся за торбиною, я зганяю та візьму вино?

— Еге ж.

Я перестрибнув через борт та побіг до крамниці через дорогу на 101-ім хайвеї, де придбав крім вина ще цукерок. А коли я повернувся, поїзд вже прогрівся під сонцем. Стоянки лишалося ще із чверть години. Утім, холод ще згодом прийде, бо вечір вже зовсім близько. Тим часом старий волоцюжка схрещеноного сидів за трапезою із жалюгідної банки сардин зі свого краю гондоли. Пожалівши його, я кажу:

— Ковтнеш трохи вина щоб зігрітись? Чи може ще хліба та сиру?

— Еге ж.

Від побоювання чи то небажання себе виказувати, він говорив наче зі дна маленької коробочки свого голосу, дуже тихо. Сир я придбав три дні тому в Мехіко перед довгим дешевим автобусним рейсом Закетекес—Дюранго—Чіхуахуа, після якого мені залишались ще дві тисячі тривалих миль на шляху до Ель Пасо, кордону.
Хліб, сир та вино він прийняв із вдячністю та завзято.

Мене це добряче потішило. Пригадалася строчка із Діамантової Сутри: «Твори милість без думки про милість, бо зрештою милість — лиш слово». У той час я був дуже релігійним і беззаперечно слідував усім канонам. Відтоді у моїх словах дещо зросло лицемірство, а у мені самому прибавилось втоми і цинізму. Бо я збайдужів та постарів… Тоді ще я щиро вірив у милість, стриманість, доброту, наполегливість, мудрість, внутрішній спокій, екстаз, мав переконання, що я — давній бгікку в сучасному вбранні, який досліджує світ (переважно у межах трикутника Нью-Йорк—Мехіко—Сан-Франциско) щоб повернути колесо Дійсного Сенсу, Дгарми, та у майбутньому досягти стану Будди (Пробудженого) або Героя в Раю. На той момент до зустрічі із Джафі Райдером лишався ще майже тиждень, тож про «Волоцюг Дгарми» я не чув ще нічого, хоча й сам вже тоді був Волоцюгою із самовизначенням духовника-блукача. Зігрівшись моїм вином, старий волоцюжка з гондоли лише зміцнив всі ті вірування, коли спочатку розбалакався, а потім витяг звідкись малий клаптик паперу із молитвою Святої Терези, що обіцяла після своєї смерті пролитись з Небес на землю квітчастим потоком із роз, навіки, для всього живого.

— Де ти це взяв? — питаю.

— О, я кілька років тому вирізав це із журнала у читальній залі  Лос-Анджелеса. Тепер завжди ношу із собою.

— Стрибаєш до товарняків і читаєш?

— Аякже, щодня читаю, — він говорив небагато, не розводився про Терезу та був стриманим щодо релігії, розповів лише зовсім трохи про своє життя-буття. Він був з тих малих волоцюжок, на яких ніхто й не погляне у передмісті, не кажучи вже про центр. Якщо пристане поліція, то він біжить та зникає, а якщо у великому місті і приставлено охорону до якогось товарняка, то вона майже точно не помітить в кущах малого, стрибаючого до вагону із прихистку пітьми. Я ж розповів йому про свої наміри щодо «Зіппера», того самого першокласного товарняка, на що він мені і каже:

— А, ти про Ночну Примару.

— Це ти так кличеш «Зіппер»?

— Ти що, залізничник?

— Було таке, був кондуктором на «Саус-Пацифік».

— Ага, ви його так і звете. А волоцюжкам він Ночна Примара, бо коли в Лос-Анджелесі стрибнеш, тебе більше ніхто й не побачить до самого ранку у Фріско, он як він швидко несеться.

— Вісімдесят миль на годину, батя.

— Егеж, через це там вночі дуже холодно, особливо на узбережжі, як летиш собі  від Гавіоті на Північ, минаючи Сьорф.

— Точно, Сьорф, а потім гори перед Маргаритою.

— Маргаритка, ага. Я у Ночну Примару скакав більше, ніж можу злічити.

— Скільки років ти вже не був вдома?

— Більше, ніж можу злічити. Сам я із Огайо.

Поїзд зрушив, повернувся холодний вітер з туманом та наступні півтори години ми робили все що в наших силах аби не так сильно мерзнути і тихіше стукотіти зубами. Я скручувався в ріг та медитував на тепло, істинно Господнє тепло, на здолання холоду; потім вистрибував вгору, бив себе руками в боки, співав. Волоцюжка мав більше терпіння та весь цей час лежав мовчки пережовуючи гумку у власних самотніх думах. У мене ж тарахкотіли зуби, а губи набули блакиті. Із настанням темряви ми полегшено вгледіли знайомі обриси Санта-Барбарських гір, вже зовсім скоро зупинка, на якій ми й перебудемо ніч у теплі залізничних колій.

Ми зіскочили на перехресті, я побажав малому волоцюжці Святої Терези успіхів на дорозі та пішов у піски досипати цей день лежачи на пляжі закутаним у свої ковдри, глибоко коло самої скелі, де копи мене не помітять і не зможуть турнути. Приготувавши на загострених свіжозрізаних патичках сосиски, я розігрів на тому ж жарі поміж червоних ямок відкриті консервні бляшанки з бобами та сирною пастою — допиваючи придбане вино, я насолоджувався однією з найприємніших ночей у житті.

Зайшовши до води, я ледве занурився й завмер із піднятим угору обличчям у спогляданні надпрекрасного нічного зоряного неба. Всесвіт десяти див Авалокитешвари, Всесвіт темряви та діамантів.

— Що ж, Рею, — кажу задоволено, — залишилося декілька миль. Тобі це знову вдалося.

Насолода. В самих лише плавках, босоніж та розпатланий вітром, у червоній напівтемряві ватри — співати, тягти вино, плювати, стрибати, гасати — життя. Наодинці, проте на волі, ніжний пляж з близьким диханням моря, у якому незаймані по-материнськи блищать фаллапієві зорі, відбиваються тихим світлом у спокої течії.

Якщо бляшанки розігрілися до красна і ти не в змозі їх взяти руками — є залізничні старі рукавиці, вони добрі, скористайся ними. Поки холоне відставлена їжа я матиму більше часу для насолоди вином і думками. Сиджу на піску в позі лотоса та міркую про своє життя. Ось є воно все, і що з того?

«У чому моє майбутнє?». Та вино все ж таки спрацювало, збудивши всередині голод, який змусив мене накидатись на сосиски та прямо з паличок кусати їх, і чавк-чавк, і закопуватись до двох бляшанок в смакоту похідною ложкою, виловлюючи розкішні шматки свинини й бобів, макаронів із гострим соусом та малою дрібкою піску. «Чи багато на пляжі піщинок? — міркував я, — Мабуть, не менше, аніж зірок у небі!» (чавк-чавк) і якщо так, то: «Наскільки багато людей, або навіть — живих створінь побувало тут із початку меншої частки часу у його безпочатковості? Овва, гадаю, для цього треба скласти число піщинок із кількістю зір небесних з десяти світових гелікосмів якщо лише кількість піщинок підвладна IBM чи «Берроузу», хох, навіть не знаю, друзі»

(ковть вина) «я навіть то і не знаю, друзі, має бути що кільканадцять трильйонів секстильйонів помножене на незліченне число роз які Свята Тереза у милості із тим старим малим добродієм-чоловічком у цю саму мить проливають із ліліями тобі на голову».

Із вечерею тепер покінчено, я протираю банданою губи та мию посуд в солоному морі, присипавши його піском та трохи пороздивлявшись, витираю, ховаю, пакую стару ложку в просолену торбу. Після чого я влігся під ковдру на добраніч та просто заснув.

Прокинувся посеред ночі: «Га? Де це я? І що за баскетбольна вічність у яку грають поруч дівчата в старому домі мого життя? Він палає?» — та це був лише шелест прибою, що з приливом все ближче та ближче підходив мені до лежанки, — «Я зміцнішаю від свого віку, я — немов морська мушля», — і засинаю та сниться, що дихання моє обернулося на три скибочки хлібу…

Ох, бідна людська свідомість, ця людина сама на пляжі, як Богові стримати посмішку від одного лише споглядання, сказав би я… та мені снився мій дім в Новій Англії, колись у давні часи, кошенята мої намагались пройти тисячі миль за мною, йти слід у слід по мене через усю Америку, і мати моя за спиною несла похідну торбину поки батько наздоганяв ефемерний нескінченний поїзд, таке снилося, а як збудився, навколо був сірий світанок, на який я лише було фиркнув (бо помітив зсув горизонту, таку смугу, наче декоратор, намагаючись мене переконати у реальності цілого світу, дуже сильно спішив у роботі та не рівно поставив небо) і вирішив досипати, перевернувшись на бік.

«Все це одне і те ж саме», — почув я свій власний голос у спокусливій пустці сну.

Опівдні одного дня в кінці квітня п’ятдесят п’ятого я вчергове вирушив до Лос-Анджелеса. Я застрибнув до попутнього товарняка та забрався на дно гондоли, відкритого піввагона, де влігся схрестивши ноги і з торбою під головою споглядав хмари шляхом до Санта-Барбари. Потяг там мав кінцеву, тож я міг переночувати на місцевому пляжі, аби зранку зловити собі інший попутній, або цієї ж ночі застрибнути до першокласного товарняка, що експресом мчить аж від Сан-Франциско. Неподалік Комарілло, де Чарлі Паркер колись втратив клепки та згодом знову зцілився, ми з’їхали на бічну, пропускаючи інший поїзд. Цим скористався щуплий старий волоцюжка аби залізти до мого вагона та зі здивуванням мене там зустріти. Він не зронив ні слова та розташувався у протилежній частині гондоли із власним жалюгідним пакунком вмощеним під головою. Згодом дали свисток, зустрічний пронісся головними путями на Схід, а ми це перечекали та знову зрушили з місця. Із наступом вечірнього туману на прибережні долини повітря дедалі холонуло, тож ми зі старим волоцюжкою спочатку безрезультатно відігрівалися на сталеві підлозі у коконах із власних речей, та потім підскочили і застрибали плескаючи себе у боки кожен на своїй половині. Невдовзі ми знову зупинилися на бічній колії пристанційного містечка, і до мене дійшло усвідомлення неможливості пережити цей перегін без пляшки токайського.

— Подивишся за торбиною, я зганяю та візьму вино?

— Еге ж.

Я перестрибнув через борт та побіг до крамниці через дорогу на 101-ім хайвеї, де придбав крім вина ще цукерок. А коли я повернувся, поїзд вже прогрівся під сонцем. Стоянки лишалося ще із чверть години. Утім, холод ще згодом прийде, бо вечір вже зовсім близько. Тим часом старий волоцюжка схрещеноного сидів за трапезою із жалюгідної банки сардин зі свого краю гондоли. Пожалівши його, я кажу:

— Ковтнеш трохи вина щоб зігрітись? Чи може ще хліба та сиру?

— Еге ж.

Від побоювання чи то небажання себе виказувати, він говорив наче зі дна маленької коробочки свого голосу, дуже тихо. Сир я придбав три дні тому в Мехіко перед довгим дешевим автобусним рейсом Закетекес—Дюранго—Чіхуахуа, після якого мені залишались ще дві тисячі тривалих миль на шляху до Ель Пасо, кордону.
Хліб, сир та вино він прийняв із вдячністю та завзято.

Мене це добряче потішило. Пригадалася строчка із Діамантової Сутри: «Твори милість без думки про милість, бо зрештою милість — лиш слово». У той час я був дуже релігійним і беззаперечно слідував усім канонам. Відтоді у моїх словах дещо зросло лицемірство, а у мені самому прибавилось втоми і цинізму. Бо я збайдужів та постарів… Тоді ще я щиро вірив у милість, стриманість, доброту, наполегливість, мудрість, внутрішній спокій, екстаз, мав переконання, що я — давній бгікку в сучасному вбранні, який досліджує світ (переважно у межах трикутника Нью-Йорк—Мехіко—Сан-Франциско) щоб повернути колесо Дійсного Сенсу, Дгарми, та у майбутньому досягти стану Будди (Пробудженого) або Героя в Раю. На той момент до зустрічі із Джафі Райдером лишався ще майже тиждень, тож про «Волоцюг Дгарми» я не чув ще нічого, хоча й сам вже тоді був Волоцюгою із самовизначенням духовника-блукача. Зігрівшись моїм вином, старий волоцюжка з гондоли лише зміцнив всі ті вірування, коли спочатку розбалакався, а потім витяг звідкись малий клаптик паперу із молитвою Святої Терези, що обіцяла після своєї смерті пролитись з Небес на землю квітчастим потоком із роз, навіки, для всього живого.

— Де ти це взяв? — питаю.

— О, я кілька років тому вирізав це із журнала у читальній залі  Лос-Анджелеса. Тепер завжди ношу із собою.

— Стрибаєш до товарняків і читаєш?

— Аякже, щодня читаю, — він говорив небагато, не розводився про Терезу та був стриманим щодо релігії, розповів лише зовсім трохи про своє життя-буття. Він був з тих малих волоцюжок, на яких ніхто й не погляне у передмісті, не кажучи вже про центр. Якщо пристане поліція, то він біжить та зникає, а якщо у великому місті і приставлено охорону до якогось товарняка, то вона майже точно не помітить в кущах малого, стрибаючого до вагону із прихистку пітьми. Я ж розповів йому про свої наміри щодо «Зіппера», того самого першокласного товарняка, на що він мені і каже:

— А, ти про Ночну Примару.

— Це ти так кличеш «Зіппер»?

— Ти що, залізничник?

— Було таке, був кондуктором на «Саус-Пацифік».

— Ага, ви його так і звете. А волоцюжкам він Ночна Примара, бо коли в Лос-Анджелесі стрибнеш, тебе більше ніхто й не побачить до самого ранку у Фріско, он як він швидко несеться.

— Вісімдесят миль на годину, батя.

— Егеж, через це там вночі дуже холодно, особливо на узбережжі, як летиш собі  від Гавіоті на Північ, минаючи Сьорф.

— Точно, Сьорф, а потім гори перед Маргаритою.

— Маргаритка, ага. Я у Ночну Примару скакав більше, ніж можу злічити.

— Скільки років ти вже не був вдома?

— Більше, ніж можу злічити. Сам я із Огайо.

Поїзд зрушив, повернувся холодний вітер з туманом та наступні півтори години ми робили все що в наших силах аби не так сильно мерзнути і тихіше стукотіти зубами. Я скручувався в ріг та медитував на тепло, істинно Господнє тепло, на здолання холоду; потім вистрибував вгору, бив себе руками в боки, співав. Волоцюжка мав більше терпіння та весь цей час лежав мовчки пережовуючи гумку у власних самотніх думах. У мене ж тарахкотіли зуби, а губи набули блакиті. Із настанням темряви ми полегшено вгледіли знайомі обриси Санта-Барбарських гір, вже зовсім скоро зупинка, на якій ми й перебудемо ніч у теплі залізничних колій.

Ми зіскочили на перехресті, я побажав малому волоцюжці Святої Терези успіхів на дорозі та пішов у піски досипати цей день лежачи на пляжі закутаним у свої ковдри, глибоко коло самої скелі, де копи мене не помітять і не зможуть турнути. Приготувавши на загострених свіжозрізаних патичках сосиски, я розігрів на тому ж жарі поміж червоних ямок відкриті консервні бляшанки з бобами та сирною пастою — допиваючи придбане вино, я насолоджувався однією з найприємніших ночей у житті.

Зайшовши до води, я ледве занурився й завмер із піднятим угору обличчям у спогляданні надпрекрасного нічного зоряного неба. Всесвіт десяти див Авалокитешвари, Всесвіт темряви та діамантів.

— Що ж, Рею, — кажу задоволено, — залишилося декілька миль. Тобі це знову вдалося.

Насолода. В самих лише плавках, босоніж та розпатланий вітром, у червоній напівтемряві ватри — співати, тягти вино, плювати, стрибати, гасати — життя. Наодинці, проте на волі, ніжний пляж з близьким диханням моря, у якому незаймані по-материнськи блищать фаллапієві зорі, відбиваються тихим світлом у спокої течії.

Якщо бляшанки розігрілися до красна і ти не в змозі їх взяти руками — є залізничні старі рукавиці, вони добрі, скористайся ними. Поки холоне відставлена їжа я матиму більше часу для насолоди вином і думками. Сиджу на піску в позі лотоса та міркую про своє життя. Ось є воно все, і що з того?

«У чому моє майбутнє?». Та вино все ж таки спрацювало, збудивши всередині голод, який змусив мене накидатись на сосиски та прямо з паличок кусати їх, і чавк-чавк, і закопуватись до двох бляшанок в смакоту похідною ложкою, виловлюючи розкішні шматки свинини й бобів, макаронів із гострим соусом та малою дрібкою піску. «Чи багато на пляжі піщинок? — міркував я, — Мабуть, не менше, аніж зірок у небі!» (чавк-чавк) і якщо так, то: «Наскільки багато людей, або навіть — живих створінь побувало тут із початку меншої частки часу у його безпочатковості? Овва, гадаю, для цього треба скласти число піщинок із кількістю зір небесних з десяти світових гелікосмів якщо лише кількість піщинок підвладна IBM чи «Берроузу», хох, навіть не знаю, друзі»

(ковть вина) «я навіть то і не знаю, друзі, має бути що кільканадцять трильйонів секстильйонів помножене на незліченне число роз які Свята Тереза у милості із тим старим малим добродієм-чоловічком у цю саму мить проливають із ліліями тобі на голову».

Із вечерею тепер покінчено, я протираю банданою губи та мию посуд в солоному морі, присипавши його піском та трохи пороздивлявшись, витираю, ховаю, пакую стару ложку в просолену торбу. Після чого я влігся під ковдру на добраніч та просто заснув.

Прокинувся посеред ночі: «Га? Де це я? І що за баскетбольна вічність у яку грають поруч дівчата в старому домі мого життя? Він палає?» — та це був лише шелест прибою, що з приливом все ближче та ближче підходив мені до лежанки, — «Я зміцнішаю від свого віку, я — немов морська мушля», — і засинаю та сниться, що дихання моє обернулося на три скибочки хлібу…

Ох, бідна людська свідомість, ця людина сама на пляжі, як Богові стримати посмішку від одного лише споглядання, сказав би я… та мені снився мій дім в Новій Англії, колись у давні часи, кошенята мої намагались пройти тисячі миль за мною, йти слід у слід по мене через усю Америку, і мати моя за спиною несла похідну торбину поки батько наздоганяв ефімерний нескінченний поїзд, таке снилося, а як збудився, навколо був сірий світанок, на який я лише було фиркнув (бо помітив зсув горизонту, таку смугу, наче декоратор, намагаючись мене переконати у реальності цілого світу, дуже сильно спішив у роботі та не рівно поставив небо) і вирішив досипати, перевернувшись на бік.

«Все це одне і те ж саме», — почув я свій власний голос у спокусливій пустці сну.

Опівдні одного дня в кінці квітня п’ятдесят п’ятого я вчергове вирушив до Лос-Анджелеса. Я застрибнув до попутнього товарняка та забрався до гондоли, відкритого піввагона, на дні якого схрестивши ноги із торбою під головою влігся споглядати хмари шляхом до Санта-Барбари. Потяг там мав кінцеву, тож я міг переночувати на місцевому пляжі, аби зранку зловити собі інший попутній, або все тієї ж ночі застрибнути до першокласного експрес-товарняка, що мчить аж від Сан-Франциско. Неподалік Комарілло, де Чарлі Паркер колись втратив клепки та згодом знову зцілився, ми з’їхали на бічну колію, пропускаючи інший поїзд. Цим і скористався щуплий та здивований моєю присутністю старий волоцюжка щоб залізти до моєї гондоли. Він не промовив ні слова та розташувався у протилежній частині вагона із власним жалюгідним пакунком вмощеним під головою. Згодом дали свисток і головними путями на Схід пронісся зустрічний товарняк, пропустивши який ми і зрушили. Із наступом вечірнього туману на прибережні долини повітря дедалі холоднішало, тож ми із волоцюжкою спочатку безрезультатно намагалися відігрітись закутуючись в кокони власних речей на сталеві підлозі, та потім підскочили і застрибали плескаючи себе у боки кожен на своїй половині. Невдовзі ми знову зупинилися на бічній у якомусь пристанційному містечку, і до мене дійшло усвідомлення неможливості пережити цей перегін за відсутності пляшки токайського.

— Подивишся за торбиною, я зганяю та візьму вино?

— Еге ж.

Я перестрибнув через борт та побіг до магазину через дорогу на 101-ім хайвеї, де крім вина докупив цукерок. Коли я повернувся, поїзд вже добряче прогрівся. Стояти лишалось ще хвилин із п’ятнадцять. Втім, згодом холод ще прийде, бо вечір вже зовсім близько. Старий волоцюжка схрещеноного сидів за трапезою із жалюгідної банки сардин зі свого краю гондоли. Пожалівши його, я кажу:

— Ковтнеш трохи вина щоб зігрітись? Чи може ще хліба та сиру?

— Еге ж.

Від побоювання чи то небажання вказувати себе, він говорив наче зі дна маленької коробочки свого голосу, дуже тихо. Сир я придбав три дні тому в Мехіко перед довгим дешевим автобусним рейсом Закетекес—Дюранго—Чіхуахуа, після якого мені залишались ще дві тисячі тривалих миль на шляху до Ель Пасо, до самого кордону.
Хліб, сир та вино він прийняв завзято і вдячно.

Мене це добряче потішило. Пригадалася строчка із Діамантової Сутри: «Твори милість без думки про милість, бо зрештою милість — лиш слово». У той час я був дуже релігійним і беззаперечно слідував усім канонам. Відтоді у моїх словах дещо зросло лицемірство, а у мені самому прибавилось втоми і неабиякого цинізму. Бо збайдужів я та постарів… Тоді ж я було щиро вірив у милість, стриманість, доброту, наполегливість, мудрість, внутрішній спокій, екстаз, мав переконання, що я — давній бгікку в сучасному вбранні, який досліджує світ (переважно у межах трикутника Нью-Йорк—Мехіко—Сан-Франциско) щоб повернути колесо Дгарми, Дійсного Сенсу, та у майбутньому досягти стану Будди (Пробудженого) або Героя в Раю. На той момент до зустрічі із Джафі Райдером лишався ще майже тиждень, тож про «Волоцюг Дгарми» я не чув ще нічого, хоча й сам вже тоді був Волоцюгою із самовизначенням блукача-духовника. Зігрівшись моїм вином, старий волоцюжка з гондоли лише зміцнив всі ті вірування, коли спочатку розбалакався, а потім витяг звідкись малий клаптик паперу із молитвою Святої Терези, що обіцяла після своєї смерті пролитись із Небес на землю квітчастим потоком троянд, навіки, для всього живого.

— Де ти це взяв? — питаю.

— О, я кілька років тому вирізав це із журнала у читальній залі Лос-Анджелеса. Тепер завжди ношу із собою.

— Стрибаєш до товарняків і читаєш?

— Аякже, щодня читаю, — він говорив небагато, не розводився про Терезу та був стриманим щодо релігії, розповів лише зовсім трохи про своє життя-буття. Він був з тих малих волоцюжок, на яких ніхто й не погляне навіть у передмісті, не кажучи вже про центр. Якщо пристане поліція, то він біжить та зникає, а якщо у великому місті товарняк має охорону, шансів на те, що вона помітить малого в кущах, що стрибає собі до вагону, майже що і немає. Я ж розповів йому про свої наміри щодо «Зіппера», того самого першокласного товарняка, на що він мені і каже:

— А, ти про Ночну Примару.

— Це ти так кличеш «Зіппер»?

— Ти що, залізничник?

— Було таке, був кондуктором на лініях «Саус-Пацифік».

— Ага, ви його так і звете. А волоцюжкам він Ночна Примара, бо коли в Лос-Анджелесі стрибнеш, тебе більше ніхто й не побачить до самого ранку у Фріско, он як він швидко несеться.

— Вісімдесят миль на годину, батя.

— Егеж, через це там вночі дуже холодно, особливо на узбережжі, як летиш собі  від Гавіоті на Північ, минаючи Сьорф.

— Точно, Сьорф, а потім гори перед Маргаритою.

— Маргаритка, ага. Я у Ночну Примару скакав більше, ніж можу злічити.

— Скільки років ти вже не був вдома?

— Більше, ніж можу злічити. Сам я із Огайо.

Поїзд зрушив, повернувся холодний вітер з туманом та наступні півтори години ми робили все що в наших силах аби не так сильно мерзнути і тихіше стукотіти зубами. Я скручувався в ріг та медитував на тепло, істинно Господнє тепло, на здолання холоду; потім вистрибував вгору, бив себе руками в боки, співав. Волоцюжка мав більше терпіння та весь цей час лежав мовчки пережовуючи гумку у власних самотніх думах. У мене ж тарахкотіли зуби, а губи набули блакиті. Із настанням темряви ми полегшено вгледіли знайомі обриси Санта-Барбарських гір, вже зовсім скоро зупинка, на якій ми й перебудемо ніч у теплі залізничних колій.

Ми зіскочили на перехресті, я побажав малому волоцюжці Святої Терези успіхів на дорозі та пішов у піски досипати цей день лежачи на пляжі закутанимму свої ковдри, глибоко коло самої скелі, де копи мене не помітять та не зможуть турнути. Приготувавши на загострених свіжозрізаних патичках сосиски, я розігрів на тому ж жарі поміж червоних ямок відкриті консервні бляшанки з бобами та сирною пастою — допиваючи придбане вино, я насолоджувався однією з найприємніших ночей у житті.

Зайшовши до води, я ледве занурився й завмер із піднятим угору обличчям у спогляданні надпрекрасного нічного зоряного неба. Всесвіт десяти див Авалокитешвари, Всесвіт темряви та діамантів.

— Що ж, Рею, — кажу задоволено, — залишилося декілька миль. Тобі це знову вдалося.

Насолода. В самих лише плавках, босоніж та розпатланий вітром, у червоній півтемряві ватри — співати, тягти вино, плювати, стрибати, гасати — ось це життя. Наодинці, проте на волі, ніжний пляж з близьким диханням моря, у якому незаймані по-материнськи блищать фаллапієві зорі, відбиваються тихим світлом у спокої течії.

Якщо бляшанки розігрілися до красна і ти не в змозі їх взяти руками — є залізничні старі рукавиці, вони добрі, скористайся ними. Поки холоне відставлена їжа я матиму більше часу для насолоди вином і думками. Сиджу на піску в позі лотоса та міркую про своє життя. Ось є воно все, і що з того?

«У чому моє майбутнє?». Та вино все ж таки спрацювало, збудивши всередині голод, який змусив мене накидатись на сосиски та прямо з паличок кусати їх, і чавк-чавк, і закопуватись до двох бляшанок в смакоту похідною ложкою, виловлюючи розкішні шматки свинини й бобів, макаронів із гострим соусом та малою дрібкою піску. «Чи багато на пляжі піщинок? — міркував я, — Мабуть, не менше, аніж зірок у небі!» (чавк-чавк) і якщо так, то: «Наскільки багато людей, або навіть — живих створінь побувало тут із початку меншої частки часу у його безпочатковості? Овва, гадаю, для цього треба скласти число піщинок із кількістю зір небесних з десяти світових гелікосмів якщо лише кількість піщинок підвладна IBM чи «Берроузу», хох, навіть не знаю, друзі»

(ковть вина) «я навіть то і не знаю, друзі, має бути що кільканадцять трильйонів секстильйонів помножене на незліченне число роз які Свята Тереза у милості із тим старим малим добродієм-чоловічком у цю саму мить проливають із ліліями тобі на голову».

Із вечерею тепер покінчено, я протираю банданою губи та мию посуд в солоному морі, присипавши його піском та трохи пороздивлявшись, витираю, ховаю, пакую стару ложку в просолену торбу. Після чого я влігся під ковдру на добраніч та просто заснув.

Прокинувся посеред ночі: «Га? Де це я? І що за баскетбольна вічність у яку грають поруч дівчата в старому домі мого життя? Він палає?» — та це був лише шелест прибою, що з приливом все ближче та ближче підходив мені до лежанки, — «Я зміцнішаю від свого віку, я — наче морська мушля», — і засинаю та сниться, що дихання моє обернулося на три скибочки хлібу…

Ох, бідна людська свідомість, ця людина сама на пляжі, як Богові стримати посмішку від одного лише споглядання, сказав би я… та мені снився мій дім в Новій Англії, колись в минулі часи, кошенята мої намагались пройти тисячі миль за мною, йти слід у слід по мене через усю Америку, і мати моя за спиною несла похідну торбину поки батько наздоганяв ефімерний та нескінченний поїзд, таке снилося, а як збудився, навколо був сірий світанок, на який я лише було фиркнув (бо помітив смугу-зсув горизонту, наче якийсь декоратор, намагаючись переконати мене у реальності світу, дуже сильно спішив у роботі та нерівно його поставив) і вирішив досипати, перевернувшись на бік.

«Все це одне і те ж саме», — почув я свій власний голос у спокусливій пустці сну.

наступний розділ ->

Leave a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.