“Біґ-Сур” Керуака, розділи 1-6

Фрагмент чернетки мого перекладу роману Джека Керуака Біґ-Сур.

Зміст:

Кожна моя робота є частиною цілісного сюжету, подібного прустівському, але записаного не на смертному ложі, а напряму із живих вражень. На вимогу перших видавців, імена персонажів між книгами не є сталими. Втім, «На дорозі», «Підземні», «Волоцюги Дхарми», «Доктор Сакс», «Меґґі Кесседі», «Трістесса», «Ангели Спустошення», «Видіння Коді» разом із даною книгою «Біґ Сур» є лише розділами єдиного великого роману під назвою «Легенда Дулуоза». Моя мета — зібрати до старості літ всі свої твори докупи, перекроїти таємний пантеон імен і вже тоді, склавши довгу книжкову полицю, померти щасливим. Все разом це є довга комедія, свідком якої став бідний Ti Jean (я), знаний також як Джек Дулуоз; це світ у вирі дурості й пригод, крім того сповнений насолоди спокою, що видніється крізь замкову шпарину його ока.
Джек Керуак

Розділ 1

Вітер доносить сумно виведену церковними дзвонами «Кетлін» до глухих нетрів, де я пригнічено прокидаюсь цілком залипшим від чергової п’янки, найбільше стогнучи від провалу таємності свого повернення до Сан-Франциско дурним пияцтвом у провулках із волоцюгами та проривом звідти на Норт-Біч, всім на огляд, всупереч детально прописаній у листуванні з Лоренцо Монсарто угоді про тихе прибуття до міста, телефонний дзвінок під кодовим (теж письменницьким) ім’ям на зразок Адама Юлча або Лаладжі Палвертафта і таємний виїзд до його хижі в лісах Біґ Сура шість тижнів безтурботно самотньо рубати дрова, тягати воду, писати та спати тощо — Натомість суботнього вечора п’яним я вдираюсь до людяної книгарні Монсарто, «Вогнів великого міста», де мене впізнають (попри маскування з рибацьких плащу, штанів, капелюха), тягнуть клятого «Короля Бітників» ходою крізь низку славетних барів, де він всіх на честь повернення поїть — І так два дні, включно з неділею, коли Лоренцо мав мене підібрати зі «сховку» в дешевому готелі «Марс», що на розі Четвертої й Говард, але не додзвонився, а у відкритому служкою номері побачив серед пляшок на підлозі мене, на ліжку давав хропака Роберт Браунінґ, бітницький художник, а частина Бена Феґана випиналась з-під ліжка — Побачив і вирішив що забере мене у наступний вікенд та поїхав до Біґ-Сура сам, переконаний, наче я хочу звично для себе із тиждень пропиячити в місті — але ж Боже, я прокидаюсь, «Кетлін, додому повернись»сумно дзвонить у вирі туману над старим п’яним Фріско, Бен із Браунінґом встигли піти, хоча до того якось втягли мене на ліжко — ууу, це кінець, до лісу не дотягнути, це тіло й у місті рівно не встоїть — Я не виїздив з дому (від мами) аж від публікації «Дороги» що «подарувала мені славу» рівня обурливих без перестанку телеграм, дзвінків, запитів, листів, відвідувачів, журналістів, нишпорок (готуюсь писати, а за вікном: ВАС МОЖНА?) — Репортери залітають вгору до спальні поки я сиджу в піжамі записую нічний сон — Підлітки перестрибають мій шестифутовий у надії на приватність паркан — П’яні гультяї надворі кличуть мене із собою: «Без ігор робота — для Джека нудота!» — Жінка заявляє на ґанку: «Ти не Джек Дулуоз, ти без бороди, та може ти знаєш, де він, мені б цього року справжнього бітника на свою Шумну вечірку» — П’яним відвідувачам байдуже що красти, книжка то чи олівець — Хтось постійно несподівано і надовго лишається спати на чистій білизні, наїдатися маминих страв — Намагаючись все це винести, я майже весь час напиваюсь, та зрештою розумію, що мене оточили, їх більше, усамітнення або смерть — І тут пише Лоренцо Монсарто: «То давай до моєї хижі, ніхто не знатиме» тощо — І ось я тікаю до Сан-Франциско за 3000 миль від дому (Лонґ Айленд, Нортпорт) у купе «Каліфорнійського Зефіру», Америка пролітає повз мене, я розглядаю її крізь персональне вікно, вперше за три роки щасливий, три доби сандвічів із розчинною кавою — Крізь долину Ґудзону вгору, через весь штат Нью-Йорк до Чикаго, потім Рівнини, гори, пустеля та зрештою Каліфорнійські вершини, все так омріяно легко порівняно з жорстким стопом злиденних часів недосяжності експресс-поїздів (поки вся американська молодь вважає, що «Джеку Дулуозу 26 і він постійно катається стопом», вже сорокарічний, старий та знуджений, я змучено їду в купе) — Разом з тим, це був гарний початок шляху до так люб’язно запропонованого старим добрим Монсарто прихистку, але ж замість легкого приємного продовження я прокидаюся п’яним, хворим, бридким, спустошеним та нажаханим тим сумним співом з-понад дахів, що змішався із пронизливим бубонінням Армії Спасіння з-за рогу: «Сатана вас змушує пити! Сатана із вас робить ніцих! Сатана всюди знайде — покайтесь!» та ще гірші блювотні звуки старих п’яничок у сусідній кімнаті, скрип парадних сходів, звідусіль щось стогне — Стогін мене й пробудив, власний стогін на пом’ятому ліжку від голосного УХУХ в голові, воно виштовхнуло від подушки, наче там була примара-велет.

Розділ 2

Я озираюсь у понурій клітчині, бачу обнадійливий рюкзак, набитий всім необхідним лісовим начинням, включно із невідкладною аптечкою, дієтичними добавками та похідним швацьким набором що вклала моя добра мати (булавки та ґудзики, ножички й голки) — Вона ж нашила на вдачу медальйон Св. Христофора — Все тут, до останнього светра, носовичка, легких тенісок (прогулятись) — А обнадіює цей рюкзак із купи портвейної тари, порожніх пляшок, недопалків та сміття — жах… — «Тікай, пропадеш!» — усвідомлюю я, пропадеш у п’яній приреченості крайніх трьох років, приреченості фізичній, метафізичній, духовній, про яку не навчать у школі, про яку ти не прочитаєш у песимістів, екзистенціалістів, яку не усвідомиш під еяхуаскою, мескаліном або пейотом, скільки не галюцінуй — Прокидання з delirium tremens та страхом жахливої смерті, що наче витікає крізь твої вуха павутинням тропічних лісів, коли ти як горбата почвара із ревом підземним в нікуди тягнеш незгасну тугу, так ніби затряг по коліно в киплячій свинячій крові — фу! — або до бурих помиїв влився по пояс без мила — Як в дзеркалі себе побачиш, погляд сповнить нестерпна мука, ненависно страшну потворність тепер навіть не оплачеш, настільки вона загубилась, віддалилась від оригіналу, а разом із тим і від сліз: замість тебе тепер у дзеркалі берроузівський «незнайомець» — Досить цього! «Тікай, пропадеш!» — стаю на голову та переганяю кров до затьмарених мізків, душ у холі, свіжі носки, футболка й білизна, пакуюсь жваво, рюкзак хапаю та на бігу скидаю ключі, виходжу на холод вулиці, заходжу в найближчу крамницю, де купую провіант на два дні, спішно пхаю його у рюкзак, млосні провулки російської туги, на них проходжу повз волоцюг, що голови сперли в коліна сидячи у тумані задвірків цього страшного міста, із якого тікай, пропадеш, так приходжу на автостанцію — Півгодини, і я сів у автобус із табличкою «Монтерей», вже неонова порожня траса, а я всю дорогу сплю, аж поки мене на диво здоровим не будить зі сну водій: «Кінцева, Монтерей!» — Боже, Монтерей, правда, сонний о другій ночі помічаю через дорогу силуети рибацьких човнів. Тепер тільки й завершити втечу, 14 миль узбережжям, а там міст над каньйоном Ретон, від якого ще трохи пройтись.

Розділ 3

«Тікай, пропадеш!» — узбережжям я кочусь на таксі, обійшлося це у вісім баксів, серед туманної ночі з боку моря деінде проблискують зорі, та самого моря не видно, тому і цікавлюсь в таксиста:
— Що тут за місця? Бо я вперше.
— О, а вночі не побачиш. Обережніше будь в тому Ретоні, навколо така пітьма.
— Це чому?
— Знаєш, користуйся ліхтариком…
Дійсно, поки водій рахує гроші, я виходжу коло мосту та почуваюся не на місці, бо прибій реве не праворуч, не «збоку», а якось наче «знизу» — Бачу міст, а під ним нічого — Він поміж двох скель тягне білу стрічку-дорогу, білі відбійники та знайомо біла розмітка хайвею, що ж не так? — Фари вихоплюють із пітьми кущі та пробивають повз них у ніщо на місці стіни каньйону, наче ми стали не на ґрунтовці, а зависли високо в небі — «Що за чорт?» — Монсарто прислав із листом малу мальовану від руки мапу, тож я пам’ятаю дорогу, проте в уяві прихисток був яскравим та буколічним, навколо — радісний добрий ліс, а не високоревуча вітрами містерія густої пітьми — Таксі відбуває, і я вмикаю ліхтарик, батарейка якого ослабла, його світло розчиняється в пітьмі не добиваючи і до узбіччя — Зі сторони моста тепер розгледиш хіба що люмінесцентні плями, які спадають до морського ревіння — Море знизу бушує і бреше на мене, наче собака у мряку, пробиває прибоєм під землю, як лише він там опинився, Боже, як туди опустилося море? — Що ж робити, — ковтаю ком, — ти, малий, світи під ноги, слідкуй за своїм ліхтарем, молись щоб тропа в його світлі була справжня, а не уявна — Інакше кажучи, лячно навіть хоч трохи підняти ліхтарик — Серед цього страшного ревіння його світло мені відкривало лиш дрижаки здорових тіней від дорожніх стовпів ліворуч, а праворуч (за кущами в повітрі) промінь безперешкодно тонув у пітьмі без доторку до предметів — Тож я почав з рюкзаком продиратися, втупився у світло під ноги та трохи зиркав очима вгору, наче там сидить ідіот, якого ліпше мені не займати — Тропа веде трохи вгору, праворуч, а потім донизу, після чого раптово тікає, здіймається вище і вище — Несподівано несамовито море виє просто за спиною, але я озирнувся й не бачу нічого — «Може буде щось видно без світла?» — кажу й міцно вростаю у землю до того як його згасити — Але без ліхтарика бачу тільки пісок під ногами.
Лише трохи збираюсь з думками, минувши морський перегуд, аж лякаюсь — наскочив зненацька на невидиму перепону, після зупинки впізнаю в ній на дотик огорожу (понад тропою, скотарську) від чого отримую спокій, та ж тут з лівого боку мене знічев’я починає здувати, хоча я був укритий за скелю — «Що за в біса?!» — «Тримайся шляху» — промовляє мені інший голос, він намагається берегти спокій, і я слухаюсь, поки не чую люте гриміння праворуч, а у світлі ліхтарика бачу з того боку тріскотіння кущів, таке миле гримучим зміям — (змія і є, вони не люблять коли їх будять посеред ночі великі горбаті почвари з ліхтариками у руках).
Тропа знову йде на спад, ліворуч мені на спокій знову з’являється скеля, і вже недалеко має бути струмок, зазначений на мапі Монсарто, вже чути його лепетний хлюпіт зі дна цієї пітьми, де принаймні має бути земля, а не ґвалт вітру, як згори — Враз тропа стає крутосхилом, я до потічка майже кочуюсь, його води гудять все ближче, не помітиш як в нього пірнеш — Він волає вже піді мною, ніби там повноводна ріка — А пітьма навколо гусне! Застрашливо купчиться верес, підвертаються слизькі коряги, мох, всюди підступна волога, густо парить холодний туман, схожий на дихання смерті, дерева схиляються нижче, вже чешуть гілками рюкзак — Захопив спуск тропою страх — Страх старий, як в Едмунда Спенсера, не afraid, а frayed — трах вологим батогом — Слизькі зарослі крутяться, наче зелений дракон — Зла війна мені тут не рада — Вона тут вже мільйони років не для мене точить пітьму — Вона лине з тисячі тріщин, із коріння монструозних секвой — Дзвіниця зачорнілих хащів не прохід волоцюжкам до моря — а море зловісно чекає — Воно майже відчутно тягне до себе гуркіт дерев, коли я зі своїм ліхтариком просто йтиму тропою в пісках — вона тихо ріжеться вгору, після чого різко на спад, і я бачу опори моста, переправу через потік, який вже за чотири фути, тож пішли, безсонний волоцюго, роздивлятися інший берег.
Коли переходжу, зиркаю вниз і виявляю там воду з камінням, звичайний такий струмок.
Переді мною сонна галявина та гарна скотарська калитка, дорога вертає ліворуч, тож тут нам і розійтися. Стрибком через колючий дріт потрапляю на піщану стежку, що гарно собі кружляє між аромату вересових кущів — ну нарешті це пекло привело до спрпвжнього Земного Раю, слава Богу, аж мило серцю (що знову шалено заб’ється, коли я за хвилину побачу на світлій стежці темні плями, залишені, втім, Райським мулом).

Розділ 4

Зранку (виспався на піску близь струмка) я ще ясніше собі усвідомив жах цього спуску каньйоном — Тропа в’ється стіною у тисячу футів прямісінько над проваллям, особливо близьким у місці скотарського перегону, де крізь пробій у скелі туман дме з іншої бухти — однієї нам недостатньо, страшніше якщо їх дві — Але із мостом найгірше! Я пройшов над струмком у бік моря, та побачив вгорі білу смугу, вище на тисячу вдихів від цього малого лісочку, а для більшого серцеколоття, трохи далі за вигином шляху над тобою раптово спадає білопінне високе море, линучи на пісок прибоєм хвилями твого зросту, несподіваним водяним світом, що лякає й жене до висот — У довершення всього із надривного білопіння виступають надтемні рифи, подібні до вкритих слизом оплотів мільярдорічного горя, синтезаторів глухих стонів, оточених у підніжжі язиками догідливих хвиль — Стежкою вийдеш з лісочка, стиснувши в зубах травинку, тут одразу її і зрониш від виду Страшного Суду — Дивишся ти на міст, та одразу видніється смерть, он: стирчить під ним прямо з піску, коло тієї скелі — ох — серцю тяжко — авто мабуть вже із десять років як злетіло вниз цю тисячу футів, проломивши відбійник мосту, тож лежить воно днищем вгору, колеса вже з’їло море, за ними іржаві шасі та покручені часом спиці, сидіння обплела солома, видно старезний паливний насос, та людей вже давно немає—
Всюди випнуті гострі скелі та промиті у них печери, в які палко пірнає море, сколочене поверх піску (тут вам не пляж Малібу) — Хоча як обернутись, там наче вермонтські ліси — Але голову запрокинеш і бачиш вгорі білу нитку мосту, по якій підвішено між камінням мчать машини ніби зі сну! Поміж скель! Над виттям узбережжя! Тож коли я пізніше почув: «О, в Біґ Сурі, мабуть, красиво!» — я з комом в горлі не зрозумів, що люди знайшли «прекрасного» споглядаючи цей надстрашний блейкіанський стогін грубої творчої муки, цю видна з траси в гарну погоду довгомильну вододробильню.

Розділ 5

Щось настрашливе було і на мирному східному березі каньйону, де під диваками-деревами висипався глибиннішим сном Альф, мул місцевих, який пощипав зранку травку та пішов після того до моря стояти в піску над прибоєм, наче мудрий герой давніх міфів — За що я його кликав «Альфе, Священний Віслюче» — А лячною виднілась гора зі східного краю, бірманська така вершина: каскади, шалені тераси та рисова дивна шапка, на яку я з серцеколоттям дивився ще і спочатку, коли був зовсім здоровим (шість тижнів потому у повню вересневої ночі я збожеволію в цьому каньйоні) — Ця гора мені нагадала нещодавній страшний сон із Нью-Йорка, який був про «Гору М’єн-Мо» та місячних конів, чиї поетичні накидки тріпотіли в повітрі над піком висотою «у тисячу миль» (як мені наснилось) над яким вони все кружляли, серед вершинної тиші я в примарнім жахітті побачив пусті кам’яні лави, що до міри були велету й богу, та якими не користувались до вкриття павутиною й пилом від часу як зло угніздилось десь поруч, у глибині піраміди, велике монстряче серце звідти голосно пульсувало, але зловісніше інше: над ватрою там готували двірники, звичайні й похмурі… Шию стискає зашморгом із пагонів помідорів, а я продираюсь все глибше крізь діри, завузькі для мене — Сни — Ці п’яні жахіття — Повторюючись все кружляли навколо тієї вершини, що сперш виглядала прекрасно, та обернулась на зелену гору зі страшно туманних джунглів країни південних тропіків, званої ніби як «Мексика», хоча далі стоять піраміди, видно всохлі річища, і це зовсім інша країна, яка так і кишить ворогами, найгірші з яких розбишаки, що в неділю жбурляють камінням — А тут бачу цю сумну гору із мостом, під яким автівка, вона двічі мабуть крутонулась перед тим пірнути в пісок, на якому тепер нема й сліду руки чи краватки (це як вірш про жахи Америки, можеш собі записати) о, і УХУХання сов, що живуть у злих дуплах старих туманних хащів, я туди й не ходив від страху — Нездоланний зарослий схил у підніжжі М’єн-Мо вкриває покручене мертволісся та непрохідне кущіння, вгорі також є печери, глибокі Бог знає наскільки, незвідані, я гадаю, навіть давніми індіанцями — Обпалена громом сосна стоїть поміж тропічної папороті, а як підеш вгору тропою, несподівано ти зустрінеш лозою вкриту чорнючу скелю — Океан, як вже зазначалось, проливається на тебе згори, подібно до дерев’яного моря, яке (Рембо зазначав із тремтінням) завжди вище гравюрних портів — Так багато усього злого, наприклад як той кажан, що провідає мене пізніше під час сну на лежанці просто неба близь хижі Лоренцо, кружлятиме дуже низько, з класично страшною можливістю заплутатись у волоссі, хто ж не хоче посеред ночі пробудитись від тихого плескання крил на своєму обличчі із питанням: «Я вірю в вампірів?» — Які дійсно безшумно кружляють навколо ліхтарного світла хижі о третій ночі, поки я читаю (як думаєте?) (бррр) «Доктора Джекіла й містера Гайда» — Тож не дивно, що я обернувся зі спокійного Джекіла в Гайда за ці короткі шість тижнів, зовсім втративши керування механізмами спокою розуму, вперше за все життя.
Але ж ох які були прекрасні мої перші тут дні та ночі, коли ми з Монсарто завезли з Монтерея дві коробки харчів, та я отримав згідно угоди свої самотні три тижні — Такі безстрашні й щасливі, що в першу ніч я навіть наважився засвітити під міст ліхтарем, пробив пальцем променя мряку під блідим животом монструозної високості, і провів над бездонністю моря, поки сидів близь печер серед пітьми у рибацькому строї та записував всі звуки, що промовляли хвилі — Найгірше було світити до совиного ухуху на густопорослих схилах — Тоді я лише ознайомлювався, ковтав страхи та звикав до життя в малій хижі із теплим світлом каміну та горінням гасової лампи, ну ж бо, привиде, утікай! — Лісовий будиночок бхікку, що прагне лише до миру, та в мирі лише й прибуває — І чому я після трьох тижнів такого ідеального щастя і спокою дивних лісів так занапастив свою душу із поверненням до Дейва Вейна, Романи та Біллі з її дитям, якби ж тільки знати — Та говорити про це варто лише якщо глибоко розбиратись.
Бо спочатку все було прекрасно, навіть коли я випадково вночі уві сні різко повернувся й цим рухом розірвав старий спальник, із якого почав лізти пух, тож довелося встати, вилаятися й зашивати цю діру у світлі лампи, бо до ранку мій спальник інакше втратив би все начиння — Я сумно по-материнськи схилився із голкою в хижі, та у гасовому світлі почав було вже зашивати, аж тут чортові чорні крила залітають в мою домівку, плескають, розносять тіні, от же проклятий кажан — А я намагаюсь зашити свій бідний затертий спальник (який постраждав найбільше під час гарячки у Мехіко Сіті, коли я просочив його потом у готельній кімнаті після сильного землетрусу, було це у п’ятдесят сьомому), нейлон зовсім прогнив від поту, але досі зберіг свою м’якість, через що не тримався купи, мені довелось віддирати шматок старої сорочки на латку — Пам’ятаю, сказав тоді вголос: «У долині М’єн-Мо водяться кажани» — Вогонь тріскає, справа шиється, ззовні булькає, бурчить струмок — Він має напрочуд багато звуків, від бум бум з глибини котлованів до жіночного цвірінчання у місцях із дрібним камінням, несподівано їм підспіває хор голосів заплави із підводним скупченням гілля, цілу ніч він стрекоче й булькоче, вдень мене розважає розмовами, проте о пізній годині нічного шаленства віддається в моїй уяві виєм ангельського повстання — Та навіть коли із кажаном та діркою зрештою було покінчено, я просто не зміг заснути, прокинувся остаточно о третій годині ранку, я підкинув дрова та сів читати, вже добиваючи «Доктора Джекіла й містера Гайда», гарний роман в шкіряній палітурці, залишений мудрим Монсарто, який його теж, напевно, без натяку на сон дочитував серед пізньої ночі — Останню вишукану фразу я добивав на світанку, коли прийшов час вставати за водою з говіркого потічка й готувати собі сніданок, млинці із сиропом — Кажу собі: «Не хвилюйся, як щось не виходить, наприклад, зі спальним мішком, просто тримайся купи» — Додаю: «Кажанів — до пекла!».
Неймовірним вітанням став перший самотній вечір у хижі, коли я приготував першу вечерю та вперше вимив по собі посуд та потому сам задрімав, а збудився посеред тиші Раю, яка мене оточила, вона не лише навколо, вона у голові, пробивається крізь звуки струмка — Промовиш САМОТНІСТЬ і хижа вмить стає твоїм домом, лише тому що приготував першу страву та вперше вимив свій посуд — Ніч спадає, драматичним сакральним світлом променіє гасова лампа, я до того промив у струмкові її гартівну сітку та спочатку старанно сушив її туалетним папером, після чого стало лише гірше, тож довелося перемити та сушити у світлі сонця, в останнім його промінні — Ніч спадає, гасова лампа освітлює стіни хижі, я виходжу назовні набрати патлатого папоротиння, як у Ланкаватара-сутрі: «Прекрасно, сітка для волосся!» — Пізньовечірній туман протікає зі стін каньйону, стелиться низом і за собою ховає присутність сонця, від чого стає прохолодно, навіть мухи навколо ґанку переймають сум цього туману — З відходом світла вони відступають, ввічливо, як в Емілі Діккенсон, та коли западає пітьма, вони всі вже сплять десь на деревах — Вдень мухи кружляють над тобою в хижі, та до вечора відступають, наближаються до дверей, це така дивна ввічливість — На відстані двох кварталів гудить голосно бджолиний вулик, може здатись що він прямо під дахом, коли дзижчання дедалі ближче (йой), ти від нього панічно відступиш відсиджуватися у хижі, гадаючи, чи їх послали у гості двотисячним військом — Але й ці бджолині походи стають за звичну справу, судячи з усього щотижневі — Навколо ж усе чарівно.
Навіть перша страшлива ніч, яку я просидів на березі із нотатником та олівцем, обличчям до тихоокеанської люті, що кидалася хвилями в скелі, подібні до темних башт бухти зрослих з морського савана, їхні глибокі печери зривали зсередини хвилі, що аж вихлюпувались назовні, а навколо цього тут і там у воді носились цілі водорослеві міста, так і бачиш їх чорні тіні на тлі нічної флуорисцентності дна — Та все що я знав тоді після погляду вгору, це що над страшним Суром триває спокійна вечеря, бо праворуч на скелі виднілося кухонне світло, і все що я тепер знаю: там хтось збудував собі хижу із видом на це жахіття — Вогник хижі палає наче проблисковий маяк, що стоїть край прірви у тисячу підвішених в темряві футів — Хто вигадав там будуватись, невже старий сивий та авантюрний архітектор аж так знудився від своїх засідань, над цією хижею колись має розігратись примарна драма Орсона Веллса, після чого біловдягнута жінка кинеться вниз зі скелі — Та насправді, як на мій погляд, світло кухні ллється із хижі від спокійної, ніжної, може навіть і романтичної вечері, прямо над виттям туманів, звідки я, як з горнила Вулкана, сумно дивлюся вгору — Бичкую свій Кемел об скелю, якій вже мільярди років, вона за моєю спиною вгору тягнеться у неймовірність — Вогник висить на самому краї, ніби за плечима в морського гігантського гончака, скелі тягнуться глибше в небо, оглядаю це з придихом та міркую: «Зовсім як пес, розлігся, здригається весь, ну і сучий же син» — Височіє, дрига і лякає до смерті людей, хоча смерть і без нього присутня в місцевих скелястих водах.
У спальнику я влаштувався спати на ґанку хижі, о другій ночі туманна мряка обернулась на рясні роси, спальник змок та мені довелося заходити поміж стіни, та хто ж у самотній хижі не звалиться спати без ніг, зі збудженням пізно вранці оновленим та з безіменним усвідомленням Всесвіту: а Всесвіт є Ангел — Успішність власної втечі до лісу з громадини міста визначається дуже легко — Бо зрештою лише у лісі приходить ностальгія за «містом», омріюєш свої сірі та затяжні поїздки, наприклад як до Парижа, де вечоріє так ніжно, на природі і не згадаєш як це було огидно, бо в дичині все навколо первинно чисте й спокійне — Тож я собі кажу: «Будь мудрим».

Розділ 6

Є в монсартової хижі й свої недоліки у вигляді відсутності віконних сіток для захисту вдень від мошкари — Від неї тут захищають лише важкі дерев’яні ставні, закриєш такі в особливо хмарний туманний день і всередині потемнішає, хоч лампу запалюй засвітла, але ж відкриєш та промерзнеш наскрізь — Окрім цього зовсім без гріха — Неймовірно усе — І спершу так сильно вражає ця можливість насолоджуватися вечорами поміж вересових галявин із досяжністю в піші півмилі до насолоди похмурості берега моря, як набриднуть ці дві насолоди то є ще сидіння у мріях над ясним струмковим плесом посеред гущавини — У цьому лісі так легко дрімати й молитись місцевим духам: «Дозвольте мені тут лишитись, моїм прагненням є лише спокій» — і у відповідь густотуманні схили німо промовлять: Так — І собі ти скажеш (якщо подібно до мене маєш теологічні заскоки) (а я поки не збожеволів мав ще такі заскоки): «В оці пробудження Бог є втіленням суті усього, як ніби ти вмить прокинувся від сну про нерозв’язну задачу — аж йой! — Задачі Немає — все вирішено та забуто» — І у сяйві першоденної радості я собі особисто говорю (не маючи навіть гадки що чекає мене за три тижні): — «Годі, жодних поневірянь, час у спокої спостерігати цей світ і радіти з того, спочатку у цих лісах, а потім серед людей, ходи та розмовляй, без пияцтва та наркоманії, без блукання й гульбіння із бітниками, п’яничками, торчками чи ще ким, без запитань до себе «За що Бог мене карає?», просто подорожуй самотньо, розмовляй лише з офіціантами, хоч в Мілані, та хоч і в Парижі, правда, досить і офіціантів, роздивляйся собі навколо без цих саморуйнацьких агоній… тепер час міркувати й дивитись, зосередитися на факті, що нам знане обличчя планети вкрито товстенним шаром мільярдорічного сліду… Ай, від того ще більш самотньо» — «Повертайся в дитинство, вгризайся у яблука, читай Катехізис—сиди собі на бордюрі й до пекла вогні Голлівуду» (це згадалися страшні для мене часи всього лише рік тому, коли я сидів під прожектором «Шоу Стіва Алена» на студії Бербанк, я вже втретє мав повторити читання своєї прози у якості репетиції, цього чекає аж сотня техніків, сам Стів бриньчить щось на піаніно поки дивиться і чекає, я ж собі місця не знаходжу на тому дурному стільці у нездатності прочитати принаймні одного слова чи хоча б відкрити свій рот: «Боже, Стіве, не потрібна мені РЕПЕТИЦІЯ!» — «Просто дай нам підлаштуватись під тембр твого читання, прожени це ще один раз, на генеральну я тебе не покличу» — Я ще з хвилину поки всі дивились пітніючи так просидів не видавши жодного звуку, та сказав зрештою: «Я не можу», — і пішов напиватись) (хоча ввечері всіх здивував та читав на шоу прекрасно, вражені тим продюсери відрядили мене гуляти зі старлеткою із Голлівуду, яка була наднудною й намагалася декламувати мені свої злощасні вірші, не хотіла і чути хоч би й слово про любов, яка тут в Голлівуді продажна)… Навіть довгі згадки подробиць минулого тут ставали прекрасними, сидячи-ходячи-лежачи витягаєш деталі із пам’яті які тепер обернулись через сяйво мільйону років (як мало бути в кімнаті у Пруста) на приємні старі кінофільми, що у проекторі з твого бажання краще їх дослідити — Для задоволення — Я гадаю, Бог дивиться їх щохвилини, свої власні кінофільми, нас. І коли однієї ночі я щасливо перевертався аби продовжити сон та був збитий щуром що раптово пробіг в мене над головою, навіть це було дивом, бо після цього я поклав широку дошку поверх обох половинок розкладачки так, щоб не плутатись більше у провисах її тканини, вкрив це згори двома старими спальниками, кинувши поверх них свій власний, і отримав із цього всього бездоганно краще на світі щуробезпечне та спинокорисне ліжко.
Також були довгі прогулянки із цікавості, під час яких я досліджував навколишні землі, проходив кілька миль угору розмитою дорогою до поодиноких ранчо або лісорубських таборів — Якось це привело мене до велетенської тихо-сумної долини, в якій було повно 150-футових секвой, у самих верхівках яких на вип’ятій вгору гілці крутилась самотньо червона пташка — Балансувала, розглядала дерева та навколишній туман — На протилежному схилі каньйону видно сиротливо пророслу квітку, сук у плетінні секвой подібний до обличчя Зевса, а якісь Божі навіжені тварі дуріють над плесом струмка (вертячки), напис на самотній табличці «П.Х.Наєм, Проходу немає», папороть гущавіє у вологій тіні секвой, я міркую: «Наскільки ці джунглі далекі від бітництва?» — І вертаюсь назад додому тропою повз той береговий будинок, де над морським прибоєм у тисячі футів випасається мул під мостом, його карі очі кидають на мене погляд із Райського Саду — Мул домашній і належить родині з каньйону, я казав вже, що звуть його Альфом, він просто бродить навколо від краю та до краю долини, впираючись в огорожу або у морський прибій, що примушує його розвернутись, на перший погляд він Гогенівський і дивний, він лишає на білині піску свій чорний послід, та насправді той мул є безсмертним, він первісний, він дійсний володар цілої цієї долини — Я зрештою з’ясував, що спить він у священному гаї на вересовій галявині мрій — І згодував йому останні яблука, які він брав велетенськими та щербатими зубами із глибин м’якошерстої морди, не кусаючись, та лише втягуючи їх до рота з виставленої долоні, вже після того сумно відходячи, аби почесатись об дерево на свій еротичний манір, все активніше та активніше, аж до того, поки це в нього не викликало ерекцію, здоровезну, така б злякала й Вавилонську Блудницю, не те що вже мене.
Має дуже дивний вигляд впала впоперек потічка місточком років так зо 500 тому здоровенна деревина, верхівка якої похована тепер під десятьма футами листя й багнюки, а зі стовбура проростає нова секвоя прямо понад водою, ніби всаджена у деревину чи то вставлена рукою Бога, і що це за дивовижі, я не здатен це пояснити, як не здатен і просто дивитись та жувати арахіс наче наївний студентик-глядач — (а це було лише за тиждень до того, як у Боурі я вдарюся головою) — І ось коли повз мене на ранчо проїздить якась автівка, я собі уявляю, ніби в ній їде Фермер Джонс зі своїми двома доньками, а я собі тим часом крокую, несучи під рукою секвою довжиною у шістдесят футів, лякаючи їх та дивуючи, «Чи ми не спимо? Як можна мати в собі стільки сили?» — питають вони у мене, а я лиш несу деревину, відповідаючи ним у дзен-стилі: «А вам лише здається, що я такий сильний» — Ось із такої сценки в конюшині я ще довго сміявся — Вслід мені озирнулась корова роблячи дуже мрійливо велику навозну купу — Із поверненням запаливши ліхтар у хижі я всівся позіхаючи в крісло, поки понад дахом шаруділо опале сухе листовиння, свідчення серпня в Біґ-Сурі — Я заснув, а із пробудженням раптом побачив у плетиві лісу щось ніби для мене минуле, щось по-домашньому близьке й знайоме до найглибших нетрів та коливання кожної стеблини, що росте за дверима, які поки я міркував про це, бах, зачинилися поривом вітру! — Роблю висновок: «Я бачу стільки, скільки двері дозволять» — «Питання підняте питанням дійсно вражає, Сер», додаю голосніше з вимовою Англійського Лорда, все одно ніхто не почує, а «питання» звучить як «пуитання» — Що мені звеселило вечерю — На вечерю у мене печена на вугіллі картопля в фользі, з яблучним соусом, кавою й сиром — Опівнічний метелик шукає свою нічну смерть у промінні мого ліхтаря, запаленого по вечері в сподіванні трохи почитати — Я його приглушив ненадовго, дочекавшись поки метелик порине у сон на стіні, не кидаючись більше на світло.Разом з тим, до речі й тим часом кожен день є холодним і хмарним, чи навіть вологим у зовсім таки не-східному сенсі, а ночі цілком туманні: і зірки ховає мряка — Та цей «вологий сезон», як виявилося пізніше, особисто для мене створив дивовижні умови, бо долину в цей час не провідують інші каньйоні жителі (відпочивальники) на вихідних, через що я зміг побути у повній самотності декілька тижнів (бо пізніше у серпні із перемогою сонця над туманом на до того спокійних моїх лише моїх просторах я із подивом почув сміх та гамір, а коли пішов до моря, аби посидіти та пописати, там гуляли цілі родини та молодь, яка лишала авто на мосту та спускалася звідти на берег) (галасливі банди хуліганів) — Зрештою літо дощових лісів було дивом, особливо з огляду на жахливий перебіг подій після перемоги сонця у серпні бо із перемогою сонця у серпні почалися справжні жахи: після відходу туманів, до каньйону ввірвались страшенні й потужні штормові вітри, що змушували дерева надмірно ричати, гул лісової битви навіть будить тебе серед ночі, потрясаючи стіни хижі — Що було однією з основ мого майбутнього божевілля.Та найпрекраснішим можна назвати день мого забуття хто і де я під час стояння із закатаними по коліно штанинами у потічку, переставляючи каміння й коряги вибудовуючи їх у колодязь (з піщаного боку струмка), де вода, як схилитись до неї, протікаючи спокійно понад місцем глибоким та чистим, буде прозора й без домішок бруду або жуків, що в ній плавають — Зроблене в піску заглиблення я виклав потому камінням, тож занурений туди глечик моментально опинявся повним кришталево чистої води — Це зветься «робити загату» — А через пришвидшення течії над тим місцем мені довелося зробити щось схоже на пірс із каміння над цією бистриною, аби до моєї загати можна було дістатися з берега — Дивлячись на ці результати цілоденної роботи, я сам дивувався тому, де й ким був я та чим займався — Така цілковита невинність, як в індіанця на самоті з лісом за налагодженням каное — А декілька тижнів від тоді я у Баурі впав головою в струмок й всі гадали, ніби я це навмисне — Взявши із собою зроблену із веселим наспівуванням вечерю я пішов крізь осяяний місячним світлом (біло-люмінісцентний) туман дивитися із цікавістю на відблиски свіжого та прозоро-нового струмка — «Які ж прекрасні були б його відблиски, якби туман розступився для світла зірок».І так далі — Але всі ці дрібні насолоди, які так мене вражали, навіть моя прекрасна загата, із моїм жахливим майбутнім поверненням змінились та стали зловісними, коли очі та живіт так крутило, а душа багатоголосила тисячі бубнявих слів, ох — Висловити це складно, а найкраще, що можна зробити, це не кривити душею.

Джерела

Фото:

Foto de archivo – Bixby Creek Bridge en Big Sur, California, Estados Unidos. Carretera Escénica de California by welcomia

Оригінальний текст:

Kerouac, Jack. Big Sur. Pinguin Publishing, 1992 (ISBN 0140168125) borrowed scan pages copy by Internet Archive

Leave a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.