Oops! It appears that you have disabled your Javascript. In order for you to see this page as it is meant to appear, we ask that you please re-enable your Javascript!

“13 новел” Вайнонена

Скандинави (кидаючись у хибні узагальнення) є доволі замкнутими особистостями, що при тому визнають невідворотність долі та могутність природи, приналежні не лише зовнішньому середовищу, але і суспільству. Втім, на відміну від Весоса, про якого я писав раніше, Юркі Вайнонен створює у своїх новелах світи без певної географії, світи ще більш песимістичніші через апріорі провальні спроби персонажів боротися із вищезгаданою невідворотністю та міццю. Світи, сповнені чорного гумору із насмішкою над тими спробами.

У чому полягає цікавість творчості абсурдиста Вайнонена, далекого за своєю самобутністю від проголошеного у анотації звання “фінського Кафки” – міркуватиму в огляді.

Чому варто читати?

Перше, що всупереч опису від видавництва спростовується самим же перекладачем у післясмові, це “фінскість” Вайнонена. Його твори не мають конкретики за географічним закріпленням, їхні герої могли б жити будь-де. Немає (майже) у новелах Вайнонена і ностальгійно-тужливих і тим типово скандинавських пейзажних описів, що мали б восхваляти природу. І це попри те, що власне природа у різних проявах присутня ледве не на кожній сторінці.

Персонажі цих тринадцяти новел – люди егоїстичні, які прагнуть полегшення своєї долі чи скидання тягара реальності, задовільнення не заповітних, але раптових та низьких за своєю особливістю бажань. Саме у непривабливості та водночас дзеркальній до пересічної людини ясності персонажів і проявляється характерний сатиричний песимізм Вайнонена, його лячна посмішка над спробами суспільства приховати свою сутність, втекти від невідворотнього та очевидного. У подібному ставленні до людства, що несе здебільшого не зверхній, але цілком відсторонений характер вільного спостерігача, Вайнонен відчувається ближчим не до Кафки, а до Кортасара. Втім, на відміну від творів Кортасара, людська свідомість у новелах фінського письменника має значно менший вплив на реальність, яка зображається ближчою до Борхесовських світів-замальовок: абсурдистських, жорстоких, незалежних від кривих у своїй логіці дій головних персонажів та стверджувальних, а не міркувальних, у своїй думці про людську психологію та свідомість.


Вайнонен вдало бавиться із фольклором та архетипами, використовує оповідь у другій особі, розтягає між рядків прозорі образи та чорний гумор. На фото – фрагмент із доволі Борхесівської новели “Гравці”. Правитель наказує жеребкуванням розбити в’язнів переповненої в’язниці на пари суперників шахової партії, де переможеному мала б дістатися смерть, а переможцю – вихід на волю…

Разом із тим, обкладинка українського видання, що має дуже слабкий сеттінговий стосунок до всього, що відбувається у текстах, передає настрій тринадцяти новел якнайліпше: вони химерні, вони екзотичні за своєю сутністю (нехай навіть і не перенасичені скандинавським духом), а також – ті, що посміються над рогами, що ходять за лосем лише через те, що є рогами за визначенням. Єдине непотрапляння полягає у нехай і легкій, але присутній безкомпромісності, що лякає, вибиває подих із читача через передчуття іронічного легкого чтива, ближого до “Наївно. Супер”, а не “Смілли та її відчуття снігу”. Як на мене, новели Вайнонена стоять десь посередині тих двох творів: авторові вистачає доволі Бротіґанівського гумору на зображення темних, страшних та заледве не нуарних речей такими, що вони надовго закарбуються тобі в пам’ять, але і не стануть нав’язливими нічними жахіттями.

Сюжетам Вайнонена дуже пасує коротка форма: його твори є дуже яскравими візуально та ідейно, таким собі нетривким спалахом із міцним, але нечітким посилом, до якого кожен читач має дійти самотужки. Втім, різниця сприйняття того посилу, НМД, може бути хіба що настроєвою та залежатиме від того, здатні ви будете посміхнутися від описаної ситуації, або ж вона злякає вас настільки, що на посмішку не вистачить жодного гумору. Психози головних героїв та манії світів, у яких вони існують, лежать у Вайнонена на самій поверхні, зображені абсурдно і подекуди гротескно. Саме цей гротеск може і видатися надмірним, місцями викликаючи посміх, та ж інколи і створюючи сильне відчуття дискомфорту.

Минулого року Юркі Вайнонен завітав на Книжковий Арсенал у Києві із презентацією повісті “Німий бог” (навіть за умови відвідування КА, на жодну з презентацій я традиційно не потрапив, маючи в цей час роботу). Повість ця зайшла мені значно гірше за “13 новел” саме через певну розтягнутість. Переважну більшість часу від прочитання короткої книжки мене не полишало враження, що “Німій бог” є двома новелами, зліпленими між собою у один твір, неймовірно від того нерівний та розтягнутий. У збірці коротких творів Вайнонен відчувався значно ліпше.

“Метелик” є новелою про людську хтивість та пиху, що поєднуються зі схибленим естетизмом. Крім того, у цій новелі вже вдруге для збірки підіймається питання різниці між глядачем та експонатом, тонкої та неявної, як вітринне скло.

Для шукачів свіжої, незвичної та при тому не “порожньої” прози, “13 новел” Юркі Вайнонена я ставлю у ТОП-10 рекомендованої літератури. Збірка має все: антуражність та стиль, гумор та горрор, соціальний коментар та при тому – іронічне насміхання над подібним коментуванням. Та більше того, Вайнонен є творцем світів, заглиблюючись у які геть втрачаєш зв’язок із реальним, перетворюючись на спостерігача із висмикнутою з глибин свідомості жорстокістю, присутнім та причетним, але зацікавленим і разом з тим бездіяльним.