“Убік” Діка

Я прочитав “Убік” за півтора дні, і весь процес читання супроводжувався deja vu із пригадуванням, в якому фільмі це було (InceptionThe JaketEternal Sunshine of the Spotless Mind,Vanilla SkyWristcutters, навіть Waking Life тощо, далі згадуйте самі). Класика, коротше, що надихнула багатьох.

Значно ліпша при тому навіть за Чи мріють андроїди про електричних овець?як на мене. На останньому наголошую як на суб’єктивщині.

Ось фрагмент анотації українського видавця:

Ґлен Ранситер, впливовий власник найбільшої в галактиці корпорації у сфері телепатичного шпигунства, помирає від вибуху, влаштованого його бізнес-конкурентами. Однак колишні підлеглі і далі отримують від свого шефа дивні бентежні послання, тоді як світ навколо них поступово втрачає свої звичні обриси, а сам час, здається, починає рухатися у зворотному напрямку. Що саме він намагається їм повідомити? І чи й справді Ранситер – мертвий, а вони зуміли уникнути загибелі під час того фатального вибуху? Можливо, все якраз навпаки?

Чому варто читати

“Убік” – це історія виживання, що є сюжетно закрученим триллером. На момент публікації це було футуристичною фантазією. Хоча прогнози автора були ближчими до сюжетної концептуальності, аніж до пророцтва, цей футуризм є міцним та приємним.

До кінця не зрозуміло, чим є смерть у романі Філіпа, та страх його персонажів перед забуттям і водночас стильність подання того забуття є беззаперечно виключною у межах жанру зокрема та літератури загалом.

Саме сприяняття потойбіччя у Діка показується залежним від сторони дзеркала, що слугує тобі вікном до смерті. За життя ти бачиш потойбіччя відображенням реальності, та ледве переступивши межу, це сприйняття руйнується і танцює, викривляється через призму набутих за життя образів, намагаючись отримати власну форму та при тому силуючись відійти від тієї, що задана людською уявою.

У світі “Убіка” люди спілкуються дистанційно та копаються у свідомості одне одного за допомогою відкритих у нашого виду психокінетичних здібностей. Ці здібності є знаряддям, принцип якого людство не до кінця розуміє, та від якого у силу своєї жадібності та цікавості не може відмовитися.

Таким чином, через телепатію Дік вводить для себе допоміжний інструмент для копання у людській свідомості та водночас – ускладнюючу розуміння сюжету деталь, такий собі “відволікаючий маневр”, що збиває із дійсного сліду.

Відсилка до роману у нещодавньому “Bandersnatch” від Netflix

Як і усе в Діка, “Убік” сповнений доволі спецефічного, але при тому й не менш прекрасного семидесятницького візуалу. Він кислотний, нетривкий, той, що змінюється від сторінки до сторінки, потроху вицвітаючи від яскравості. Це вицвітання є сюжетним ходом, який має вказати на зміну реальності, замість якої приходить щось старіше, простіше, прозоріше у свідомості.

Саме вицвітання веде нас до сюжетних роздумів про природу речей, архетипи та “тіні на стіні печери”, що насправді затуляють нам огляд дійсності. Саме цей елемент із ілюзорністю та видозміною реальності і буде запозичений до кінематографу, коміксів, літератури тощо.

Крім того, в нас є таємничо-макґафіноподібна речовина, титульний “убік”, що слугує якорем, зачіпкою та рушійною силою, дивлячись як на нього глянути. Аби підкреслити універсальніть та індивідуальність таких “якорів” для людей, Дік на початку кожного розділу у форматі рекламної паузи описує нам його як щорозу інакший та виключно побутовий предмет. Щось буденне та знайоме, таке, що важко забути.

Мінуси

Єдина річ, що збиває пів балу з десяти: неймовірна образна та текстуальна застарілість, що містить у собі просто кілотонни футуристичних кліше (першоджерела тих кліше, та разом із тим). Якби хтось зараз зібрався екранізувати “Убік” без відходження від тексту, у прокаті б це провалилось як мінімум через прозоросітчастомайкових лисуватих мужиків у лосинах із пластику та у циліндрах, що є звичайним таким населенням далекого 1992-го.

P.S.:

Українське видання від Komubook шикарне.