“Кінець ї***ого світу” Форсмана

Я вже писав у огляді на “4 дитини зайшли до банку” про схильність підлітків, а понад тим – авторів підліткових коміксів абощо до надмірної драматизації із ключовою фразою “це кінець світу”. Так ось: комікс Форсмана “Кінець їбаного світу” саме про цю драматизацію, що водночас зводить в абсолют жорстокість суспільства та психопатизм із суб’єктивним розрізненням добра і зла.

Наразі добігла кінця розширена понад сюжетний базис коміксу екранізація від Netflix, тож, саме час згадати про оригінал. Я не вдаватимуся до детального порівняння та намагатимусь говорити саме про комікс, що (ось вам і коротке порівняння) міг би не сподобатися глядачам серіала так само, як і серіал, попри майже построчне втілення оригіналу, міг би не сподобатися любителям true альтернативи.

Чим особливий Форсман?

Перш за все, зауважу, що “КЇБ” відноситься до comix, а не comics. Українською про різницю термінів та загалом про “іксів” можна почитати у доволі небюджетній напівсамвидавній книзі IST Publishing, та у трьох словах: це справжня альтернатива. Це андеґраунд та малобюджетність, що женеться за змістом, а не виглядом, і майже завжди значно різниться за формою і тематикою, що задіяні у творі. Це не історії про мертвих, які підуть, не chill жахастик про маленьку відьмочку та навіть не сага про секс як протилежність війні. “Кінець їбаного світу” виходив у форматі восьмисторінкових стріпів, і лише під екранізацію найальтернативніші американці Fantagraphics об’єднали його у один графічний роман.

Зав’язка сюжету проста: Алісія та Джеймс, двоє психопатичних підлітків, заплуталися із самоусвідомленням та комунікацією із нудним буденним суспільством, через що у пориві відчаю разом тікають із дому. Далі на них чекає історія, повна мультяшної відвертості, монологів у дусі найвідомішої та не найліпшої книги Селінджера, і повно злочинів, що вчинятимуть проти них та тих, що вчинятимуть вони самі. Якщо ви візьметесь це читати, на сторінках зустрінуттся: вбивства, сатанізм, садизм, педофілія, шопліфтинґ тощо. На перший погляд, сюжет цей є максимально шаблонним. Але ж,варто зсунути акцент: Форсман пише про максималізацію, але сам при тому намагається до неї не вдаватися (у чому є певна різниця між коміксом та серіалом).

Форсман не шукає виправдання власним персонажам, не кидає їх до однозначно поганих чи хороших ситуацій, навіть враховуючи, що користується у побудові сюжету принципом комедії тих самих ситуацій. У його стріпів є троє оповідачів: самі персонажі та сторонній спостерігач. Через монологи Алісії та Джеймса Форсман вибудовує передісторію персонажів та намагається нам показати їхнє справжнє, ненапускне ставлення до всього, що із ними трапляється. Погляд зі сторони натомість змальовує саму історію: плинну, наче у фільмах братів Коен, та приблизно таку ж само абсурдну.

У своєму стріповому форматі КЇБ є майже класичним. Навіть графічний стиль у ньому взято із мальованих всторій про Снупі: округлі голови та очі-цяточки, чіткі лінії та відсутнійсть деталізованих задників, що натомість окреслено кількома мінімалістичними предметами. Втім, запозичення є чистим стьобом та покликане викликати ще більший контраст із панковським сюжетом. Характерно, що Форсманівська деталізація побуту оминає найпростіші речі зразку харчування та холоду, і звертає увагу на більш соціальні незручності: невчасна менструація, підступні попутники, місцеві хулігани, зрештою, банальну людську жорстокість та егоїзм. Звісно, у крайніх проявах усього зазначеного.

Гумор у Форсмана доволі специфічний та м’який, стріповий у класичному розумінні.

Із усіх історій підліткових втеч, “КЇБ” є на моїй пам’яті ледве не єдиною, що змальовує наслідки не моментальні, а відкладені. Бо ж миттєва жерсть втікачів не лякає, вона і не має лякати, бо ж часто є значно м’якішою за те, що коїться у них вдома. Але, вона і не має виглядати крутою, не має притягати до себе через впевнених харизматів-автостоперів і м’яке завершення через працевлаштування у місцевий кафетерій. Кінець їбаного світу у персонажів Форсмана стається не на початку та не протягом усього сюжету, а наприкінці. Цей КЇБ є буквальним фіналом, і вже із ним немає що сказати щодо максималізму чи перегравання: він дійсно безкомпромісний. Не стьобовий, не кіношний, беззаперечний та завершений.

P.S.:

Саме фінал комікса робив його цілісним, а Форсмана – змальовувачем макималізму, а не максималістом. Наявність другого сезону екранізації, що йде далі коміксного сюжета, як на мене, є надмірною та нанівець розбиває увесь зміст оригіналу. Так, я розумію, що серіал – це цілком інша історія.