Шекспір у Країні Снів Ґеймана

Після тривалої відпускної перерви я довго вагався щодо того, про що писати далі. Остаточно на мій вибір вплинув вихід з друку українською третього тому із серії про Ґейманівського Сендмена. “Країна Снів” є збіркою з чотирьох новел поза основної хронології, та важливою для цієї замітки є лише одна з них.

Йдеться про “Сон літньої ночі”: 19 випуск серії, який у якості самостійного сюжету отримав у 1991 році World`s Fantasy Award. Власне, саме через згадану премійованість та входження до усілякого роду топів, я свого часу почав знайомство зі світом Сендмена саме із цього сюжету.

Почав саме із нього дарма, бо ж для сприйняття усіх його плюсів варто знати контекст усієї серії, в якій Вільям усія-англомовної-літератури Шекспір з’являється неодноразово і появу якого аж ніяк не можна назвати “простим камео”.

Далі можливі деякі спойлери, та, крім того – відсутність вступного слова щодо змісту серії Ґеймана або п’єс Шекспіра. Через доволі високий поріг входження, раджу всім, хто не знайомий із “Сендменом” або ще не дістався фіналу (який я все одно прямо не спойлеритиму), глибоко задуматися, чи варто читати замітку.

Ціна мрії

Одними із головних мотивів “шекспірівської” сюжетки у “Сендмені” стають авторство та ціна, яку готова заплатити людина задля втілення у життя власної мрії. Володарем мрій, у силу подвійного значення слова “dream” (сон, мрія) у англійській, також є Морфей. Вперше ми бачимо драматурга у сетінґу 1589 року, в компанії іншої зірки тієї літературної доби – Крістофера (Кіта) Марлоу, чий “Фаустус” саме пожинав у той час свої лаври (описані події стосуються 13го випуску серії, що міститься у другому томі зібранні від РМ). Для Ґеймана це протиставлення видалось забавним:

“Діставшись до 1589-го, я усвідомив, що цей рік можна назвати ерою Шекспіра та Марлоу водночас, тож вирішив глянути, що вони на цей момент написали. Я дізнався, що з-під пера Марлоу саме вийшов “Фаустус”, одна із найвеличніших англомовних п’єс всіх часів. Шекспір же, до порівняння, на той момент мав у доробку всього одну річ, “Генрі VI”, тож я сів собі та прочитав цю п’єсу, яка виявилась просто жахливою [сміється]”

“The Sandman Companion”, видання у форматі інтерв’ю-коментарів до кожного із сюжетів серії про Морфея. Я раджу прочитати “компаньйон” не лише фанатам Ґейманівської саги, але і всім, хто цікавиться коміксним “закуліссям”. НМД та на жаль, видання навряд взагалі коли-небудь вийде українською чи російською через малу комерційну привабливість. Втім, його уривки включено до “приміток” кожного тому, що видає РМ

Найбільшим бажанням на той момент для Шекспіра є здобути талант, хоча б наближений до здібностей Кіта. Бажання зухвале, через яке він готовий піти на буквально Фаустівську угоду із дияволом:

Морфей, що неодноразово описується у серії не лише як володар снів, мрій та історій, але і як той, що прочиняє двері, бачить всередині розуму драматурга шпарину майбутнього таланту. Він пропонує йому відкрити прохід для творчості, запитуючи за те ціну, якої Шекспір не усвідомлює до самого свого кінця.

Головною умовою угоди між Вічним та Драматургом стає написання для Сну двох особливих п’єс, на початку та наприкінці творчого шляху Вільяма. Для Ґеймана вибір цих двох п’єс серед доробку Шекспіра був очевидним: ними стали “Сон літньої ночі” та “Буря”.Обидві п’єси – магічні, дуже сильно відмінні від решти та, що найголовніше, єдині самостійно написані сюжетно, а не запозичені із історичних хронік чи творів античних авторів.

Сама згода персонажів лишається для нас між панельок, тож ми можемо лише уявляти форму застережень Сендмена щодо можливих наслідків прийняття цього дару для Вільяма. Але про сумніви та докір сумління ми дізнаємося із вуст самого Морфея. Споглядаючи постановку першої роботи, яку прийме від драматурга у якості платні, він дає нам розуміння паралелі між ним та Шекспіром як особами, що історії лише оповідають, не маючи при тому власних. Шекспір обирає талант оповідача, та ж окрім того втрачає решту смаку людського життя:

Цікаво, що саме через масове запозичення чужих сюжетів та разом із тим – через експерименти із сонетами, можна сказати, що Шекспіра завжди більше цікавила форма, а не зміст, оповідь, а не історія. Ґейман дуже вдало спекулює на цьому, проводячи паралель із самим Сендменом, який є оселею для історій та жителем власного розуму, а разом із тим – лише автором, оповідачем та носієм, але не персонажем історій. Таємниці біографії та особистості драматурга лише підкреслюють Ґейманівську паралель. Водночас, цей дуалізм персонажів втілює в собі і образ автора або творця загалом. Міркування щодо реальності або правдивості історій, ролі оповідача у житті його творів є наскрізними для всієї творчості Ґеймана.

П’єса перша: пам’ять

Перестрибнувши у 19-му випуску до 1593 року, якого у Лондоні спалахнула чума, Ґейман презентує читачам на огляд першу постановку “Сну літньої ночі”. Напередодні літнього рівнодення, група акторів на чолі із Шекспіром прибуває до Вільмінґтонських зелених пагорбів, що слугують в Ґеймана входом до світу Фейрі, які давно пішли із людського світу, лише інколи навідуючись на Землю зі свого царства.

Цікавою є комбінація історичних фактів про рік, у якому відбуваються події, бо ж чума у Лондоні дуже вдало збігається із періодом написання центральної для сюжету п’єси. Ґейман буквально підтасовує реальні факти та вигадку, виправдовуючи відсутність трупи Шекспіра у столичній імлі, дофантазовує і без того спекулятивну біографію драматурга.

Акторам призначено відіграти п’єсу перед публікою, що є суто прототипами її персонажів. На заклик Морфея, Вендел (викладений з каменів велет, якого і нині можна побачити на тих пагорбах) відкриває прохід до нашого світу для фейрі на чолі із Обероном і Титанією. Таким чином, створюється ціла низка дуалістичностей, що доволі притаманно сюжетці про Шекспіра: глядач/актор, актор/персонаж, правда/вигадка. Останній дуалізм, як я вже згадував вище, є для Ґеймана ледве не ключевим. Це добре окреслює репліка Пака із глядацької зали:

“Це прекрасно – і так правдиво! Цього ніколи не було, і все одно це правда. Що ж за магічне мистецтво?”

Випуск №19, ст. 13, до якої я ще повернуся

Знову говорить про втілення у п’єсі правди сам Морфей:

Варто звернути увагу на пастельно-блакитні кольори цієї сцени, що у даному коміксі слугують для означення глядацької зали та її фентезійної атмосфери, тоді як сама сцена зображається у підкреслення дуалізму між дійовими особами та глядачами карнавально-яскравою, як це видно із наступного зображення.
Під час випрошеної Морфеєм у драматурга інтерлюдії (що їх не мали шекспірівські постановки), Пак присипляє та замінює на сцені актора, що його грає, створюючи тим багаторівневий образ Пака, що грає актора, який його грає. Це суто Шекспірівський тип гумору, коли персонажів втягають у свого роду гру, у якій вони вимушені приймати участь. Ґейман підкреслює це, коли драматург, дивлячись на акторство хобгобліна, нахвалює талант чоловіка, якого той вдає.

Але для Сендмена ця п’єса є більше, ніж просто грою або забавкою: він замовив Шекспірові подарунок для Фейрі, який віддаляється від цього світу. Його подарунок – це пам’ять, історія, завдякі якій люди ніколи не забудуть про Чарівний Народ та, що головніше у образній лінії, продовжать мріяти про них та творити нові історії, які поєднають фейрі із царством Сну/Мрій. Його подарунок є прощавальним даром і водночас – запрошенням до себе у гості, яким Оберон із Титанією, забігаючи наперед, ще неодмінно скористаються. Його даром є також сама історія, яка тісно пов’язує коміксне значення “Сну літньої ночі” із другою замовленою в Шекспіра п’єсою – “Бурею”, історію написання якої Ґейман постановив на почесне місце у фінальному випуску всієї серії.

Ще трохи про паралелі

Втім, перед тим, як дійти до фіналу, неможливо не відзначити ще одну досить важливу для змалювання характеру Ґейманівського Морфея рису, що неабияк споріднює його із Ґейманівським же Шекспіром. Йдеться про стосунки із їхніми родинами, а понад те – із синами.

Час повернутися до 13ї сторінки із 19го випуску, що містить у собі короткий “монологовий” діалог, в якому персонажі говорять далеко не одне із одним, та яка додає до списку дуальностей поєднання “автор/людина”:

Гамнет (наскільки це взагалі можливо назвати правдою, кажучи про людину зі спекулятивною біографією) дійсно був сином Шекспіра. Про його життя немає майже ніяких відомостей, окрім дуже конкретного року смерті у віці одинадцяти років. Між іншим, сюжету про Гамнета могло не бути у історії про Сендмена, якби Карен Берґер, редакторка, не наполягала щодо надання сюжетові 13го випуску “більшої людяності”

Даний монолог драматургового сина підкреслює для читачів ціну, що її Шекспір заплатив за відкриття свого таланту. Навіть маючи власні історії та життя, він більше зацікавлений у можливості їх оповідати, аніж у тому, аби їх прожити. Буквально: він дивиться на все, наче зі сторони. До моменту смерті Гамнета він міг бути далеким від усвідомлення цього. Його людяність по відношенню до інших із проблиском розуміння ціни таланту з’являється на сторінках комікса хіба що у момент, коли Морфей повідомляє Вільяма про смерть Кіта Марлоу, за своєю нелюдською природою не розуміючи значення дружби між двома театралами:

Хронологічно, перед нами Сендмен ще до ув’язнення, зображеного у першому томі серії, він дуже далекий від співчуття людям, його взаємодія із ними обмежується випадковими іграми та власним призначенням.

Дистанціонуванням відповідав своєму синові і Сендмен/Аполлон: долі Орфея приділено спецвипуск поза основною серією та чимало місця у основному сюжеті. Невтручання та байдужість батька призвели до великих страждань його сина, що Сон ще стане спокутувати у майбутньому. Характерно, що разом із сюжетом про постановку “Сну літньої ночі” до третього тому (“Країна Снів”) також включено новелу про ув’язнення та харресмент письменниками музи Калліопи, матері Орфея (“Калліопа”, випуск №17). Натякає на цю паралель між драматургом та Вічним і Титанія, згадуючи про Орфея та розпитуючи Сендмена про Гамнета буквально на одному розвороті:

Шекспірівська Королева Фей взята напряму із “Метаморфоз” Овідія, але у Ґейманівській серії втілення Титанії як давньогрецької Лети і разом із тим матері Апполона неможливе. Тож, скажімо, асоціації “давньогрецький хлопчик із лірою” + “Морфей” достатньо. Хоча подібна “Санта-Барбара” і була б кумедною

У випадку обох персонажів, – Шекспіра та Сендмена, – їхні переживання стосовно доль власних синів залишаються у серії за панельками. Лише з натяків можна зрозуміти, наскільки обом боліло від втрат, які, крім того, значно вплинули і на їхні характери. 19й випуск завершується словами “Гамнет Шекспір помер у 1596 році, йому було одинадцять”. Що найстрашніше, тому, хто уважно читав твори із “Сендменвьорсу”, відомо, що це не так. Нижче надано сторінку, на якій Титанія, маючи симпатію до хлопчика, пропонує Гамнету таємничий плід.

Згідно зі старим повір’ям, смертний, що з’їсть хоч щось зі світу фейрі, навічно залишиться в ньому.

Наступну сторінку взято з першого тому “The Books of Magic”, що також є частиною цього коміксного світу. На третій панельці Титанія, знаходячись у власному світі, звертається на ім’я до Гамнета, якого вбрано у все той же костюм індійського хлопчика із 19го випуску “Сендмена”:

Та Шекспір ніколи так і не дізнається про долю Гамнета через власну неуважність у захопленні постановкою:

Пак на цій сторінці наче насміхається із цієї неуважності

Гамлетова репліка “батьку?” (“father”) із попереднього зображення в Ґеймана часто повторюється у діалогах із синами. Наприклад, так само намагається звернути на себе увагу батька Орфей у “The Song of Orpheus”:

Навіть знаючи долю власного сина, Морфей відмовляється спілкуватися із ним на цю тему, як і взагалі говорити на особисті теми. Тут Орфей для нього – простий смертний, історію якого він лише споглядає зі сторони. Спроби закликати до його батьківських почуттів постійно повторюваним “father” дуже схожі на діалоги Вільяма із Гамнетом

Окресливши ще одну паралель між драматургом та Вічним, варто переходити до наступної, та разом із тим – останньої п’єси.

П’єса остання: елеґія

“Буря” вважається останньою працею, що вийшла з-під пера Шекспіра. Даний символізм змусив Ґеймана змістити історію про неї із середини серії до фінального, прощавального випуску, що цілком присвячений написанню “Бурі” та призначений розставити усі крапки над “і” як щодо історій, так і щодо самих персонажів. До того ж, “Буря” як п’єса та як випуск комікса є втіленням людяності драматурга: Ґейман зображає для читачів взаємодію Шекспіра із Енн Гетуей, його дружиною, та із Джудіт, сестрою-близнючкою Гамнета, яку так легко порівняти із донькою Просперо, Мірандою, у “Бурі”. Шекспір цитує своїм близьким новонаписані строки, і від зображеного ми відчуваємо, що автором є не лише письменник, але і людина. Ґейман додатково окреслює стосунки у родині Шекспіра через декілька реплік його рідних. Наприклад, на цитування Вільямом уривку із власної поеми, його дружина відповідає:

Енн каже: “Знаєш, у цьому є твоя проблема: ти живеш поміж слів, а не у реальному світі. Забагато думаєш. Забагато мрієш” (четверта панелька)

Своєрідною відповіддю на репліки Енн є уривок із “Бурі” на останній панельці, що цитує слова Калібана:

“Мене навчили мови. Що ж, є користь
– Я нині вмію проклинать. Бодай
Чума червона вас обох вхопила,
Та й мову вашу з вами!”

“Буря” Вільяма Шекспіра у перекладі М. Бажана

Ця цитата також підводить нас і до фінальної зустрічі Шекспіра із Морфеєм, під час якої проголошується зі слів Ґеймана “найголовніша істина цілої серії, та й що там – цілого життя“: “Отримуючи бажане, ти платиш за це тим, що отримуєш те, про що колись мріяв”. Шекспір, який пише “Бурю”, вже не є тим хлопцем, що мріяв про талант, рівний здібностям Кіта Марлоу, він – інша людина, яка вже не має того бажання, маючи натомість сумнів, чи воно того було варте.

Відповідаючи на питання драматурга, Сендмен розповідає Шекспірові, яким би могло бути його життя, якби вони не зустрілися у тій таверні двадцять років тому. Зі слів Морфея, Вільяму було призначене життя сім’янина, від якого він би не був надто ж щасливим, але навіть на це Шекспір відповідає питанням: “А чи мій хлопчик Гамнет залишився б серед живих?” (втім, одразу ж різко відмовляючись чути відповідь)

Вільям каже: “Усе, що траплялося зі мною, відбувалось із автором п’єс… Я споглядав своє життя, як наче воно чуже. Мій син помер. Мені боліло. Та біль цей я лише споглядав, та було навіть насолоджувався ним, маючи змогу описати справжню втрату, справжню зустріч зі смертю”. Він жаліє про те, куди привело його життя, але усвідомоює усю ціну минулого лише постфактум, вже геть інакшою людиною.

Останнім питанням до Морфея від людини, що прожила життя не людське, а письменницьке є: “Чому саме ця п’єса?”. Він розуміє, що “Сон…” був даром для ельфів, але “Буря” призначена самому Морфеєві. Сендмен відповідає йому:

“Я хотів історію із чудовим кінцем. Хотів почути про короля, що викидає власні книжки та багатство, залишає своє королівство. Про мага, що стає простою людиною. Про людину, що відвертається від магії”

“The Tempest”, випуск №75 у серії про Сендмена

Просперо тут стає метафорою Шекспіра, Морфея та будь-якого автора. Метафорою долі, що для них не склалася. Сендмен бажав історію для самого себе, який, будучи Принцем Історій, не може мати власної, магом, що “у певному сенсі… і сам є островом”, який він ніколи через це не міг покинути. Його існування просто стається, не маючи шансу на зміни в минулому, а через його природу – не маючи варіацій в майбутньому. Не маючи власної історії. Історію Шекспіра зі спекуляціями вигадують і нині, а історію Сендмена написав Ґейман; та ж вони її не прожили.

Вервиця взаємозв’язку образів Шекспіра та Сендмена, яку можна протягти крізь усю серію, закінчується, таким чином, граючи елегію нездійсненим мріям наприкінці та розкриваючи нам істинний смуток персонажів, граючи елегію цілій епосі, втіленій у багатій сенсами та барвами серії.