“Сага” Бенаквісти

Тоніно Бенаквіста широкому загалу у Східній Європі відомий більше через “Малавіту”, екранізацією якої займався Бессон (книга краще). Та огляд цей не на екранізований роман, що був написаний відомим письменником, а на “Сагу”, написану молодим Бенаквістою у 97-му. Тоді телебачення було інакшим, я лише народився, та французи вже були французами. Саме “Сага” досі лишається найпродаванішою книжкою автора, саме завдяки цій книзі він здобув собі славу. Раніше – нічого, після “Саги” – все.

Чим добрий молодий Бенаквіста, що вже тоді лише прикидався автором белетристичних романів, знущаючись над своїми читачами – читайте у огляді.

Чому варто читати?

Про що

“Сага” є доволі розлогим міркуванням про те, як далеко може зайти сценарист у своїй вигадці та наскільки довго глядачі або читачі будуть ладні сприймати його писанину. Починається “Сага” як класична історія про “клуб невдах”, та далі ривками розкручується, набуваючи все більшого абсурду та скочуючись ледве не у фарс.

Чотирьох сценаристів, що потерпають від безробіття та бажання помститися людям, які крадуть їхні ідеї чи наживаються на їхньому таланті без жодної віддачі для автора, збирає в себе продюсер місцевого французського телеканалу. Йому всього-то й треба, щоб вони за їжу написали короткий серіал без сюжетних обмежень, цензури та втручання каналу, який забив би цим творінням ефір о четвертій ранку. Єдина умова: лише дві студійні локації та не більше шести персонажів, бо платити за більше ніхто не стане.

І вони це роблять. Собі в кайф, втрачаючи голову від власної писанини, вони виливають на папір історію, повну “голих”, неприкритих, фраз у репліках персонажів, душевної та сексуальної відвертості, буквального знущання над глядачами через сатиру на звеличені теми та цитування європейської літературної класики до місця й не лише.

фрагмент обкладинки французського видання

Далі Бенаквіста накручує ще більше, міркуючи про реальність, якої набувають зображені на екрані чи описані в жовтій пресі сюжети, про сценаристів, що ладні писати історію і через своїх персонажів змінювати реальних людей. “Сага” є не просто романом про сценарну “кухню”, із роботи персонажів на сторінках нам відкривається творіння інакшого світу через ідеальне співавторство, через сценарний конгломерат, чию роботу, подібно до будь-якого витвору мистецтва, неможливо відтворити без викривлення. Будь-що написане має за собою живого автора, а кожен автор є особистістю. Саме через відвертість особистостей потрібний спершу лише телеканалові ранковий треш набуває дедалі більшої популярності та дає його авторам владу не лише над долею своїх персонажів, але і над життям глядачів, що за ними стежать.

Люди сказяться до фактичних проявів фізичного насилля, намагаючись впливати на реальність серіалу, а сценаристи втрачають голову та друзів, намагаючись завершити свою роботу. Та якби “Сага” завершилася разом із серіалом на 80-й серії, це був би не Бенаквіста.

Як

Бенаквіста подає нам сюжет у якості нарізки, подібної до переходів між каналами, що глядач робить із нудьги, переклацууючи один за одним різні сюжети. Подібною “завершеною обірваністю” користувалися, наприклад, Фрай і Лорі у своєму шоу на BBC: їхні однофразові скетчі у вигляді вуличного інтерв’ю за своєю різкістю переходу доволі подібні до сюжетних стрибків Бенаквісти, що він їх втілює не лише у “Сазі”, а й у решті своїх романів. Що характерно для його прози, ці стрибки можуть бути не лише від сцени до сцени, але і від теми до теми, від однієї атмосфери до геть іншої. До того ж, присутні вони не лише між, але і всередині його сцен.

Персонажі Бенаквісти користуються тими ж “голими фразами”, що й дійові особи серіалу, який вони пишуть. Вони відверті та відкриті читачеві у всіх найсхибленіших деталях, і від того створюється неймовірна ілюзія їхньої реальності. Жодна жива людина не поводить себе настільки відверто, але на сторінках “Саги” це є не лише доречним засобом розкриття їхніх зламаних свідомостей із усіма ймовірними відхиленнями, але й прекрасним способом викрити через криве дзеркало недоліки реального суспільства.

“Сага” сповнена сатири, непрямої, та дуже гострої іронії автора над собою та оточуючими, що вірять у серйозність кожного надрукованого слова. Роман накручує абсурд, і, подібно до серіалу, що його пишуть персонажі, не має жодних обмежень у тому, що буде далі. Якби Бенаквісті, подібно до написаного ним сценариста, захотілося, аби його персонажі зустрілися із Богом – він би це влаштував. Втім, хоча масштабність, якої набуває сюжет у своїй кульмінації, не зачіпає релігію, фінал вражає прямолінійним фарсом не менше, аніж можлива зустріч героїв із Творцем.

P.S.:

Звісно що, українською не існує жодного перекладу творів Бенаквісти. Звісно що, цей постскриптум з’являється здебільшого у оглядах на речі, до яких в соцмережах прийнято ліпити гештег #видайтеукраїнською.