“Платеро і я” Хіменеса

“Платеро і я” – це про красу, яку можна побачити всюди. Хіменес тої краси не шукає, а споглядає та намагається показати читачам. Що можна знайти у прозі письменника, який отримав Нобелівку за поезію – читайте далі.

Чому варто читати

Річ в тім, що “Платеро і я” не є прозою у звичному розумінні. “Андалузька елегія” збирається, наче мозаїка, із клаптиків замальовок з місцевості: ліричних, особистих, тужливо-прекрасних. Сам Хіменес називав це “поезією в прозі”, та й не дарма. Кожна сторінка просякнута виключною ритмічністю та образністю, що приналежні поетичній формі.

Хіменес натхненно описує залиту сонцем чорну буденність, без замовчувань, але і без надмірної романтизації. Його тішить простота побуту, простота вчинків та існування незвеличеним життям якнайближче до реальності. У формі цих замальовок, у їхніх легкості та невимушеності є доволі азіатські риси. Хіменес накидає композицію у кілька ударів, не розмазуючи її та не втрачаючи понад міру жодної краплі чорнила. У результаті ми маємо клаптикову алегорію спокійного розміряного життя у теперішньому моменті від дорослого чоловіка, що тішиться від сумних подій не менше, ніж дитинно розважається від веселих.

Платеро, сріблястий віслючок, що супроводжує втомленого автора як товариш, а не приручиний звір, є його співрозмовником, малим центром цілого його світу. Хіменес подався до Могера, міста свого дитинства, із Мадрида, голосної та велелюдної столиці. Він шукав спокою та зцілення, як вже із півдесятка років по смерті свого батька. Платеро є м’яким, “неначе суціль із вати”, добрим та щиро-живим, свого роду віддзеркаленням затишку Могера та дитячого “я” самого Хіменеса.

Хіменес постає перед читачами не стереотипним у асоціації із Іспанією “лицарем сумного образу”, а сучаснішим Діоґеном, що має все й нічого водночас. У торбах разом з ним та Платеро подорожують лише книжки, а решту земної радості двом товаришам приносять звичайні дії жителів невеличкого містечка та краса і живильність андалузької природи.

Дитячість згадуються мною не просто так, бо “Платеро і я” було вперше опубліковано саме у альманасі дитячої літератури. Із цього приводу сам автор видає наступну цитату, за яку я особисто проникаюся до нього глибокою симпатією:

Я ніколи не писав і не писатиму для дітей, бо вважаю, що вони можуть читати усі ті книги, що їх читають і дорослі, із певними винятками, звісно. Проте таких винятків достатньо і в чоловіків, і в жінок, і скрізь.

Хуан Рамон Хіменес, “Платеро і я”, Discursus, 2017

Дітей Хіменес бачить такими само людьми, що й дорослих. Більше того, у спілкуванні його книжкового альтер-его із дітьми Могара відчувається рівність та ніжність, із якою проявляється дитяча сутність його самого. Щоправда, маю зауважити, що меланхолійні оповідки Хіменеса можуть не знайти відгуку у декого із сучасних малих читачів через доволі велику абстрактність та майже повну відсутність динаміки подій, що поступається місцем образності та спілкуванню із природою. Та разом із тим і додам: декому з дорослих “Платеро і я” також може бути не до вподоби. Тим, кому ніколи не буде до вподоби вслухатися у зміну ранкової трелі птахів, вдивлятися у підплямки світла серед листя дерев та вчитуватись у спілкування автора із самим собою, що сріблястою мохнатою головою киває в такт його словам.

Чимало розділів “Платеро і я” є фантазіями Хіменеса щодо людських дій та відчуттів або замальовками з побуту, від якого він майже завжди лишається осторонь у якості спостерігача.

Хіменес зображає щоденні природні явища, що спонукають його до роздумів над своїм теперішнім та минулим. Та крім того, він також вдивляється у красу природи взаємодії людей між собою. Людей, які навіть у малому місті, із природним простором під боком, живуть відсторонено. Та дітей, які все ще слухають птахів та дивляться на хмари у небі.

Не оминає він і страшні речі тієї природи. Ясно й без зайвих слів, що думки Хіменеса час від часу повертаються до теми смерті. Ось він розмірковує, що робитиме без свого близького Платеро, а ось – приділяє особливу увагу смерті пташки, що сиділа у клітці. У Хіменеса викликає тугу опадіння листя та втеча качок у вирій. Все це ведеться до примирення, але чи він його дійсно досягне – читати вам.

“Платеро і я” є романом про тварин та природу, де ті не підкоряються людині, а спілкуються з нею, відкриваючи у людині не менше, аніж вона у них. Ця рівність у взаємодії є красивою, особистою та дуже тонкою.

P.S.:

Спершу я читав “Платеро і я” російською. В тому виданні містилося чимало прекрасної лірики Хіменеса, було добре передано простоту його мови та… було вирізано цензурою усі розділи “Андалузької елегії”, у яких хоча б якось згадувалися релігія чи образи з неї.

Пізніше я у межах вивченні іспанської частково читав Хіменеса в оригіналі. Російський переклад тоді видався спрощеним у плані лексики, хоча і мав доволі екзотичні слова, присутні у іспанському тексті, але загальна легкість читання і розмовність викладення разом із поетичною ритмікою зберігалися.

Тепер я маю переклад українською від Юрія Ананка, що є складнішим лексично, трохи навіть архаїчним, але ж наскільки добрим щодо передачі ритміки! Поетичність тексту відчувається геть інакше, аніж в російському перекладі, має більше розшарування та доволі виразну художність. Багата мова та витриманість поетики, а крім того – це нарешті повний, нецензурований текст!

Усі три тексти відчуваються геть інакше, але в тому є своя особливість поетичних творів та приємність для читача, що може вловити більше відтінків одного клаптикового творіння.