Оповідання Лу Сіня

Лу Сінь є початком сучасної Китайської літератури та видною постаттю для культури Далекого Сходу початку ХХ сторіччя. Втім, через надмірну (самим фактом свого існування) читацьку європоцентричність, для нас коло “класиків” дуже звужено географічно до Старого Світу разом із Америкою, що разом із тим звужує і світоглядне охоплення. Навіть маючи бажання почитати про Лу Сіня одразу потому, як дочитав збірку його вибраних творів, я зіткнувся із необхідністю ґуґлити англійською. Такі випадки не є рідкістю, але ж і заїзджені літкритичні порівняння будь-кого у чужій слов’янам культурі із Чеховим чи Достоєвським часом викликають неабияке припікання у південних зонах мого тіла десь так само, як від зосередження уваги та читацьких вподобань навколо номінантів кількох доволі суб’єктивних літературних премій, що, втім, мають світове ім’я.

Лу Сінь не є титулованим або знаним серед європейських читачів. Лу Сінь, крім того, не є настільки ж знаним, як, наприклад, Жорж Амаду, у пострадянському просторі, хоча і був ліваком та працював у межах своєї кар’єри над перекладами китайською російської класики, зокрема, “Мертвих душ” Гоголя.

Цей огляд – про творчість письменника, яку в силу неподілу людей на “своїх” та “неправих” не можна жодним чином використати у пропагандистських цілях, та разом із тим, цей огляд – про твори, що вирізняються глибокою психологічністю із зображенням дрібних та дуже характерних побутових деталей, які виливають на читача культуру Сходу тієї доби, коли вона з усіх сил викручувалась та підлаштовувалась під модернізацію.

Чому треба читати?

Оповідання у формі щоденника людини із манією, натхненне прозою Гоголя, що її перекладав Лу Сінь, відкриває збірку. Це образна та міцно написана історія зламу людини суспільством є, крім того, одим із перших творів автора загалом.

На момент прочитання початкових оповідань зі збірки, яка спершу потрапила мені в руки із забутої людством секції у філії міської бібліотеки, я порівнював Лу Сіня із не так давно прочитаною “Іншалла, Мадонно, іншалла” авторства Єрґовича: оповідання китайця вирували для мене новою культурою, усі знання щодо якої в мене є більше упередженнями, аніж фактами, і культура та створювала тло для дуже людських, і разом із тим жорстоких сюжетів, сповнених битовухи та непростих історичних трансформацій. Та ж порівняння із Єрґовичем було дуже суб’єктивним через близість у часі читацького досвіду та неймовірно далеким від правди, бо Лу Сінь творив не міфи та епічні пісні, що рясніли б містичними образами та підбрехуванням задля окраси оповіді, а дуже буденні у своєму страху сюжети, до яких би хотілося вписати містичні кафкіанські чи гоголівськи елементи лише задля того, аби якось виправдати зображені події та вчинки персонажів, зробити їх нереальнішими, відстороненими та карикатурними.

Та ж чим далі читати, тим більше розумієш, що страх цей не є містичним, нетривким та забобонним, що всі ці жахіття втілюють у собі реальні речі, паралелі із якими неможливо знайти на сторінках пафосних романів Стейнбека або інших понад міру звеличуючих людські героїзм та втрату письменників. Прибравши усю фантастику з текстів та зробивши витонченішим гумор, за подачею “як воно є” ці оповідання міг би писати китайський Воннеґут, в якого кожен герой і сам є людиною, що заплуталася у власних переконаннях. Ці сюжети показують взаємодію особистості зі суспільством, що, найстрашніше, є нехай і трохи викривленим, але відбитком сутності того персонажа, яка і сама у парадоксальному замкнутому колі твориться тим суспільством.

Побутові деталі, на яких акцентує увагу Лу Сінь, грають важливу роль у кожному оповідання: наприклад, Чжао, сусід головних персонажів, у передчутті тріумфу одягнувся у свій улюблений халат, що насторожено помічає дружина героя.

Втім, сюжети Лу Сіня не є і трагічними. По-перше, бо він аж ніяк не драматизує події, описучи навіть голодні смерті чи зраду сусідів. А по-друге, бо зображення “як воно є” малює нам доволі близьку для мене особисто картинку світу, який має значно більше, ніж два кольори. У цих коротких сюжетах є місце для дружби, любові, гумору, лірики та милування природою, що у поєднанні із доволі сухим описовим стилем написання, де більшість експресійних та сюжетних деталей читач має дізнатися не через пряму на це авторську вказівку, а із діалогів чи дрібних зауважень про довгі нігті аристократів тощо, тексти стають емоційними та вкрай рефлексійними через елемент власного додумування. Особисто в мене прочитання збірки вібраних творів зайняло чимало часу саме через те, що я зависав на пів дня над кожним з оповідань. Ми обговорювали сюжети вдома, лякаючись, дивуючись, намагаючись переконати одне одного, що це дуже далеко від нас, і разом зі світлими моментами – помічаючи, наскільки мало різняться між собою люди, якщо відкинути культурний контекст.

Останнім відділком збірки є художній переказ давніх китайських казок та легенд, що вже за динамікою, хоч і не за вмістом та подачею, значно ближчий до згаданого переказу снавідалок від Єрґовича.

Загалом, мій блог перетворюється на щось формату “порадь маловідоме, коли вже все набридло”. Із Лу Сінем близько того: я раджу його до прочитання усім загалом та зокрема будь-кому, хто відчуває голод за новим, малознайомим та якісним, тим, крізь призму чого потім можна читати західноорієнтовану літературу таким само чином, як, наприклад, її читають із досвідом знайомства із Кортасаром. Бо в оповіданнях Лу Сіня є не лише екзотичний світ, але і власний самобутній спосіб нарації, повільний та ледве не розмовний у своїй побутовості, простий, але разом із тим – дуже змістовний.