“Іншалла, Мадонно, Іншалла” Єрґовича

Міленко Єрґович за самосприйняттям є письменником водночас боснійським та хорватським, рідним до усіх балканських етносів загалом та кожного зі строкатих елементів регіональної культури зокрема. Культури, щодо якої більша частина наших знань є комплектом стереотипів навколо звичаєвого права, весілль зі стріляниною з АК-47 у повітря та нескінченних воєн.

Ця збірка оповідань – дуже образний прозовий переспів народної музичної творчості, найближчої за настроєм хіба що до пісень “Gogol Bordello”, а за сюжетами – до чорнушних стрічок Кустуріци із домішкою невеликої кількості підслуханих опівнічних розмов двох пиятик на веранді сільського будинку.

Про те, чому варто знайомитись вперше (або наново) із літературою цього “неслов’янського” споріденого нам регіону Європи саме через книгу “Іншалла, Мадонно, Іншалла” – нижче.

Оксюморони та решта щемкого

Ця книга сповнена дуже стрімкими за своїм перебігом подіями, що уповільнюються лише манерою оповідача: на свій кшталт буденною, якою лише може бути просторічна мова романтика, що тільки прикидається простаком. Якщо у британській прозі такий оповідач говорив би кухонною латиною чи цитував би французьких поетів, Єрґович у своїх “переспівах” ближчий до власної ідентичності та цитує (нехай не завжди напряму, здебільшого – тонкими натяками) моралі Корану та кидається квітчасто-орнаментними крилатими фразами із народу.

Як мусульманський вираз “На все воля Божа” у зверненні до християнської Богородиці у титулі книги, так і на сторінках самих оповідань Єрґовича співіснують розваги та війна, смерть та любов у найнепоєднуваніших своїх властивостях. Гра контрастів тут майже завжди приводить героїв до неминучо щемкого та емоційного. І будь це радісне чи болісне, воно обов’язково доведеться до абсолюту, що не є живим відображенням дійсності, та творить власну реальність, наче мальовану силуетами історію. Подекуди присутня грубість зображення, притаманна першоджерелам-пісням, як і будь-якому народному епосу, вирівнюється атмосферною та незабутньою мелодікою, яка ще довго відгомонить у голові та виринає із уяви яскравими образами.

У цій книзі багато страшного, та багато і просто живого. Майже що кожна новела є родинною історією або історією кохання, і на переспівних сторінках стає неважливо, чи це сім’я у звичайному хатньому розумінні, чи і ціла громада, кохання це між молодятами, а чи між двома братами: експресія цих почуттів буде подібно сильною у будь-якому випадку. У родинних історіях, звісно, трапляється смерть. У них трапляються зради та злочини, трапляються і неймовірні щасливі збіги. Та загалом, я б сказав, що “Іншалла, Мадонна, Іншалла” є книгою про людей, а не про події, що із ними трапляються. Сюжети тут нагадують п’яні побрехеньки старого чоловіка, що, підливаючи вам ракії, дуже прикрашаючи та перебільшуючи розповідає якщо не власні спогаді, то підслухані історії із життя далеких родичів та сусідів, близькі для ньго не менше за свої, бо також є людськими, земними.

Оповідання Єрґовича можна б було за побудовою сюжету порівняти із фільмом “Велика Риба” Бьортона, головний герой якого не став би приховувати невдачі за хвалькуватістю та замилювати очі казковістю, а, у силу власного характеру, додав би трохи перебільшень лячних, у власному розумінні повчальних, і надмірно деталізованих у своїй жорстокості. У певні моменти зі сторінок ледве не починає текти бутафорська журавлиносокова кров. Втім, навіть із такою “награністю” дуже легко уявити просілкові дороги, якими ходять від хати до хати персонажі Єрґовича, темні міста, що не сплять далеко не дискотечним чином, родини за вечерею у традиційному вбранні, політ птахів над лісами та ріками і розсипи балканського каміння. Ця книга – сага людської долі та багатогранності її проявів, але долі у конкретному місці, яке постає зі сторінок не менш живим та характерним, аніж люди, що його населяють.

Безумовно, Єрґович здатен дуже сильно вплинути на свого читача. “Іншалла…” є книгою, що неабияк розширює ваш світогляд, та показує спорідненості між людьми на величезних відстанях. До прикладу, у прозі перекладачки цієї книги, української письменниці Катерини Калитко, чітко відстежується подібність у образній мові до Єрґовича, дотичними після порівняння стають навіть художні прийоми. Утім, це вказує аж ніяк не на вторичність Калитко, а на те, що вона у якості перекладачки була цілком на своєму місці. Якщо почитати-подивитися на спільні інтерв’ю Калитко та Єрґовича під час його візиту на КА-2018, можна побачити, що вони за своєю спорідненістю буквально розуміються із півслова, що для тандему автор-перекладач є безцінним.

У цих історіях за характером севнідалок ніколи немає щасливого кінця для самих персонажів, що, втім, аж ніяк не перекреслює красу життя. Навіть більше: ті страхи долі часто подаються у такій формі, що віра в людство лише міцнішає, а проголошений фаталізм спонукає не до зневіри, а до примирення та сприйняття.