Oops! It appears that you have disabled your Javascript. In order for you to see this page as it is meant to appear, we ask that you please re-enable your Javascript!

“4 дитини зайшли до банку” Розенберґа та Босса

Автори подають нам “4 дитини зайшли до банку” як чорнокомедійну соціалку. Серія і насправді є добрим майже-янґ-адлтом, написаним більше для дорослих, бо ж собі у кайф. Та що для авторів є чорною комедією, я вбачаю зображенням доволі брудної реальності, яка в творців коміксу вийшла трохи награною лише в силу того, що самі вони живуть у “зовсім інакшій Америці” від тієї, яку зображали.

Цей комікс – чистої води індюшатина від Black Masc Studios, що не вписується у рамки популярних серій, даючи розуміння про те, яким може та має бути альтернатива у індустрії.

Четверо “малих” ґіків зустрічають чотирьох “дорослих” придурків, що намагаються витягти нагора темне минуле батька головної героїні задля спільного пограбування банку. Як їх зупинити? Діти вирішують, що найліпший спосіб – це провернути пограбування раніше за старших покидьків…

Чому варто читати?

Навіть назва серії у оригіналі є відсилкою до стереотипного початку анекдоту, що більше відомий у варіації “X, Y та Z зайшли якось до бару…”. А значить, чекайте на море фарсу та спроби у “дідів гумор”, а також – не лякайтеся стереотипності дійових осіб.

Наші герої – четверо задротів, що грають у D&D, зависають у залах із ігровими автоматами та всіляко втілюють на сторінках ностальгію за ґіківськими 80-ми, які є тлом зображуваних подій. Ці четверо є доволі кінґівським стереотипом: у складі банди вони мають сором’язливого і худорлявого хіміка-ботана, єврейського хлопчика-балакуна, потерпаючого від буллінґу в школі пацана у здорових брекетах та хоробру і задиристу дівчинку-лідера, що водночас є головним персонажем.

Кожен із п’яти номерів відкривається фантазією дітей у грі, де кожен із них представлений іграшкою або комп’ютерним аватаром.

Вони стереотипні, але разом із тим втілюють дитячі спогади про купу фільмів, книг, серіалів, коміксів, ігр тощо. Ці стереотипи – анекдотичні та у чомусь архитипічні. Наприклад, приблизно тим само досі користуються “Stranger Things” від Netflix, а екранізація Кінґівського роману “Воно”, що у книжковому оригіналі був ледве не першоджерелом цих стереотипів, має успіх у аудиторії в 2017 році. Ці стереотипи працюють, але далеко не на самих підлітків, а на старшу аудиторію, яка сприйме вихід даних героїв на сторінки десь так само, як давні греки сприймали появу типових театральних масок у новій п’єсі.

Разом із свідомим розумінням зі сторони авторів сутності своїх героїв та їхньої цільової аудиторії, “4 дитини зайшли до банку” є історією про те, що дурість прийняття рішень та дитинність із віком нікуди не діваються. Про те, що здебільшого ця дитинність лише стає непомітнішою через брак часу в “дорослих”, що накидається на них разом із купою обов’язків та потреб.

Навіть “дорослих” покидьків ми застаємо за вибором настолки для гри ввечері. Обирають, звісно, банальну “Монополію”, та ж усяк на свій смак. До речі, сторінка є однією із багатьох відсилок до поп-культури у коміксі, саме тут це Тарантінівські “Скажені пси”.

Тож, на сторінках цієї міні-серії ми перестрибаємо від майже нереальних дитячих забавок до такого, що сприймається ще більш абсурдним, всупереч своєму існуванню, реального насилля та пітьми, що виринають у хвилях радіоперемовин та у прихованому дорослими минулому. Це як дитяча гра у археологів, які, розкопавши старі мечі та артилерійські снаряди, вирішують побавитися у війну, не розуміючи, що на цьому усі забавки закінчаться.

Яким чином у свідомості тих дітей відбувається злам із ключовою фразою “для мене це кінець світу”, що стоїть за цим твердженням та чому жорстокість і романтизований розбій стають віддушиною, до якої тікають навіть ґіконуті любителі фентезі? Чому американці від покоління до покоління повертаються до однієї й тієї ж помилки, яку чинять не зі зла, а маючи певну мотивацію із покращення життя для себе та своїх близьких? І чому вони не відчуваєть за це провини?

Пейдж, – головна героїня, – є лідером, що підбурює решту на дурні вчинки. Вона не бачить життя без своєї банди, а єдиним шляхом до збереження цього “світу дитинства” обирає організацію пограбування банку… до якого варто підготуватися.

У кінцевому результаті, бо “вони просто діти” або “просто люди”, що за сприйняттям зводиться до рівнозначного. Треба подолати страхи, вийти за межі, яких немає жодного бажання терпіти. Це сприймається як щось круте, та не більш реальне, ніж вчорашня командна гра, у якій ти лише трохи помилився та злетів після четвертого рівня.

Малюнок

За формою “4 дитини зайшли до банку” є дуже міцним коміксом. Він використовує суто літературні прийоми, що лише іноді вибішують “гумористичним” закадровим голосом, він закриває від читача ключові події зафарбованими монокольором панельками, лишаючи додумати самотужки, він має гострі живі діалоги та динамічні статичні кадри (як би дурно не звучало), що схожі на швидке гортання фотографій на проекторі.

Я люблю, коли художники коміксів бавляться із формою графічної оповіді, і в Босса це виходить доволі вдало. Він не боїться експериментів та не проявляє ліні. Він стилізує, він використовує класичні розвороти на 6х4 панельок та робить усе, щоб діалоговий за своєю сутнітю комікс став цікавим ще і завдяки арту. Сам малюнок, втім, мінімалістичний, має багато тіней та чіткі контури із простими кольорами. Та у поєднанні із формою, цей мінімалізм грає Боссові лише в плюс.

Розвороти із радіоперемовинами є одними із найпростіших, але при тому і найкращих: класичні рівні панельки, мімальні зміни у міміці та потік діалогів.